Дзвонить телефон. Номер не просто незнайомий, але й починається на “+7”, тобто Росія. Мені дзвонять з Росії. Ні, я маю родичів у Мордорі, але останні кілька років, як би це сказати, ми не надто близькі. По-перше, війна. По-друге, не збіги у хромосомному наборі роблять людей рідними.
Вирішую відповісти – хтозна що там трапилось, ну і взагалі хоч якось інтрига на задушливому фоні цього розпеченого літнього пекла.
Жіночий голос:
– Алло. Добрый день.
– Добрий.
– Вы кто?
– А ви?
– Я звоню на Украину.
– В.
– Что?
– В Україну.
– Ну хорошо, в Украину.
– Що ви хочете?
– Я ищу Светлану.
– Ви не там шукаєте.
– А как вас зовут?
– Ну точно не Світлана.
– Но мне нужна Светлана. Онат живет в Киеве, на Украине.
– В.
– Что?
– В Україні.
– Да-да, в Украине.
– Що я мушу зробити.
– Простите, я вас плохо понимаю.
– Бува.
– Вы не могли бы говорить по-русски?
– Ні.
– Но я вас не понимаю.
– Спробуйте подзвонити, коли вивчите мову.
– Но вы же понимаете русский.
– То що?
– Вы вообще Россию не воспринимаете?
– А хто з притомних вас сприймає?
– Я не понимаю его, – жінка каже комусь третьому, – подождите, я дам трубку бабушке Светланы, она вам все расскажет.
За мить в телефоні звучить рипучий баб’ячий голос:
– Аллооо.
– Так.
– Значит так, меня зовут […]. Я сотрудник МВД России, подполковник в отставке.
– Я вас вітаю.
– Петровка, 38. И не говори, что не слышал.
– Мені байдуже.
– А ну говори со мной по-русски, ты меня поняв чи нэма?
– Нема.
– Что?
– Нічого.
– А ну не прикидывайся дурачком. Говори по-русски, с**а!
[планка ↓ ]
– Окей. Послухай мене, туп@ свин@с@бача п**да. Я ї**в тебе, твою онуку, всю вашу сім’ю, всю вашу Росію, МВС, ФСБ і Путіна персонально. Йди н**уй. Поняла чи нема?
В телефоні лунають якісь нечленороздільні звуки.
– Да как ты смеешь? Хам!
– Чудово. Нарешті порозумілись.
От ви, естети, кажете, що матюки – це дуже погано. Але погодьтесь: в окремих випадках обсценна лексика – це єдиний спосіб коректно донести інформацію до представників інших цивілізацій. Матюки connecting people, що б ви не казали.
Sergii Ivanov