Помилка №1: «Виручати» дитину у важких ситуаціях
Люди, які мали в житті численні труднощі, часто собі постановляють, що їх діти будуть мати життя, встелене трояндами. Вони прагнуть до того, щоб усунути всілякі труднощі і проблеми зі шляху своїх чад. Особи, що зростали в бідних сім’ях, де треба було допомагати на господарці, прибирати і варити їсти, а на канікулах працювати, щоб раз в кілька днів дозволити собі поїхати на прогулянку з друзями, коли стають дорослими, пам’ятають про це і прагнуть, щоб їх діти цього не переживали. Але чому ні? Поставимо собі запитання: чого це нас навчило? Який досвід ми здобули? Може виявитись, що ми навчились цінувати гроші, або ж вперше відчули почуття гордості за себе самих, бо самі чогось добились. Чи дійсно ми хочемо позбавити своїх дітей всього цього?
Життя ставить перед нами виклики, а, приймаючи їх, ми перевіряємо на що ми здатні. Ми перевіряємо ким ми є, які наші сильні сторони, а що нам не під силу і над чим варто працювати. «Виручання» обкрадає в дітей ініціативу і мотивацію до дії. Бо для чого мені щось робити, старатись, я ж і так скоро отримаю від батьків усе, чого забажаю? Такий напрямок – по похилій.
Помилка №2: Обороняти від вчинення помилок
Кожен з нас має на рахунку хоча б кілька таких помилок, від яких хотів би застерегти свою дитину. Тому часто ми їй щось забороняємо, переживаючи, що вона отримає поразку. Однак, це – не найкращий шлях. Добра порада: вчитись на чужих помилках – часто є тільки мрією. Насправді, так не вдасться, або ж вдасться, але лише на певний відсоток. Бо як мені зрозуміти природу помилки, яку хтось вчинив: її контекст, обставини, мотивацію, а потім піддати глибоким роздумам і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. А особливо для дитини. Що ж варто зробити для того, щоб наші діти чинили якомога менше помилок? Існує два шляхи, що доповнюють один одного. Перший – дозволити помилитись. Другий – розмовляти про наслідки. Дозволити помилитись – це знайти момент, коли ця помилка не буде ще багато коштувати дитині, і дозволити дитині її зробити.
Використаю метафору: якщо ми ніколи не дозволимо дитині впасти з іграшкового коника, то коли вона сяде на великого коня – падіння з нього буде набагато болючішим. Або ж дозвольмо дитині вчинити помилку в безпечному середовищі перш, ніж вона почне робити її там, де не буде підтримки, де вона буде на самоті. І тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що трапилось, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. В такий спосіб ми допоможемо дитині освоїти поразку, опрацювати її і зробити висновки.
Другий шлях, тобто розмова про наслідки і вміння передбачувати, є також дуже важливий. Якщо ми не хочемо, щоб дитина вживала наркотики, то варто переглянути з нею фільм, який показує, що наркотики роблять з людиною, і влаштуймо діалог. Тут важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухай, що думає твоя дитина, що чує. Запитай: а що може трапитись, якщо…? А як можна поступити по-іншому? А що в цій ситуації добре? Кожне запитання відкриває нову перспективу і будує порозуміння.
Помилка №3: Вивищувати дитину до небес
Від того часу, коли батьки зрозуміли, що важливо хвалити дитину, ми спостерігаємо різні підходи. Деякі з них – хоча й випливають з найкращих намірів – у віддаленій перспективі є згубними для дитини. Останнім часом мені все більше хочеться замінити слово «хвалити» на «оцінити». «Хвалити» асоціюється з похвалою за добру, бажану поведінку. Як пес, який отримує кісточку за правильно виконану команду. В той же час «оцінювання» є визнанням цінності чийогось досягнення. Дитина дістала в школі «дванадцятку», а я кажу, що пишаюсь нею, бо бачила як вона багато вчилась, готувалась до контрольної і дивуюсь її витривалістю. Це – дуже глибокий комплімент, а подальший розвиток діалогу показує дитині, що я дійсно нею цікавлюсь.
Але можна б було сказати: «Чудово! Повертайся до навчання» – і це вже завчена, автоматична реакція, а не справжнє зацікавлення успіхом, бо ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити зусилля і здобутки дитини. Ще інша справа – перебільшувати у похвалі. Коли вивищуємо свою дитину до небес, з перебільшенням вихваляємо її перед знайомими: «Марічка така здібна, вона наймудріша дитина в школі, в неї тільки одинадцятки і дванадцятки!». І що ми робимо в такому випадку?
По-перше, створюємо нереальний образ дитини – бо ніхто не є у всьому і завжди найкращий. Таким чином ми сприяємо вихованню нарциса. Але ще гіршим наслідком є те, що дитина, слухаючи про себе лише в найвищому ступені порівняння, не відчуває, що може зробити якусь помилку, що може це все зруйнувати. Бо в такому випадку розчарує батьків. Тому дитина створює в собі страх перед невдачею і всіма силами намагається задовольнити батьків. У всьому, і навіть у похвалі, потрібно зберігати автентичність і міру.
Помилка №4: Приховувати від дитини правду
Приховування має багато вимірів, і завжди в його основі є страх бути справжнім. Почнімо з такого приховування чогось від дітей, чого їм не слід брати. Коли я була ще дитиною, я завжди знала, де вдома лежать гроші. Батьки час від часу перераховували їх при мені, щоб з’ясувати скільки їх залишилось «до зарплати». Для мене це не була тема-табу. Тому в мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Я знала, де вони лежать, але коли мені потрібні були гроші, я запитувала батьків чи можу взяти. Якщо в нашому домі не буде тем-табу, тоді кожну ситуацію можна буде розглядати в щирості.
Більшість заборон тільки збільшує спокусу їх поламати. Інший тип приховування – переконувати дитину, що все гаразд тоді, коли так насправді не є. Наприклад, дитина спостерігає і бачить, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує і отримує відповідь, що все гаразд, тоді вона отримує ще більший стрес, бо підсвідомо знає, що якщо хтось не хоче надати їй відповідь, то це означає, що справа дуже важлива. Крім того, дитина відчуває, що її ігнорують, виключають. Я не розумію, чому не можна сказати дитині, що в нас фінансові труднощі, тому потрібно затягнути пояси.
Сідаємо за стіл і всі домашні говорять, від чого готові відмовитись і на чому від тепер будемо економити. Так само можна говорити з дитиною про хвороби і смерть. Чому дитина не має знати, що бабуся погано почувається, що вона хворіє, що ми хочемо її відвідати, щоб додати сил. Це ми, дорослі, боїмось хвороби і смерті, і ці страхи проектуємо на дітей. Ми бережемо їх від них, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмирають, деколи занадто швидко.
Помилка №5: Заперечувати емоції
«Ну все, не плач. Мама поцілує, і перестане боліти», – часто спостерігаємо таку реакцію батьків тоді, коли дитина розіб’є собі коліно. Я й сама себе неодноразово на такому ловила. На вигляд це тепла, гарна картина, коли дитинка переживає свій біль в обіймах батьків. Але чи насправді переживає? Отож-бо й ні, бо ми не дозволяємо їй пережити біль, а тільки маскуємо його, заперечуємо: «Ну, все-все, вже не болить»… Цим самим ми даємо дитині повідомлення, що її емоції неправдиві, що її біль не існує. Але ж цей біль є, і він реальний, і дитина зовсім не бреше, і дійсно так себе почуває.
Найкраще було б визнати те, що дитина має рацію, сказати, що нам дуже шкода; сказати, що ми не знаємо як швидко, але біль мине – бо так зазвичай буває. Найгірше – це кричати: «Не ний, не так тебе вже і болить!», бо крім заперечення емоцій, ми додатково впокорюємо дитину. Відповідною і звичною реакцією на біль іншої особи є співчуття, а не надавання добрих порад, заперечення чи висміювання.
Помилка №6: Посвячувати самих себе
Не знаю, звідки в нас, батьків, таке велике прагнення посвятити себе заради «добра» дитини… Нам здається, що якщо ми занедбаємо наші потреби, але водночас відповімо на всі потреби дитини – то вона буде щаслива. Немає нічого більш помилкового. Можна занедбати себе і за рахунок власних потреб реалізувати потреби інших, але зрештою ці місяці, чи роки занедбування, дадуть про себе знати.
Відомий польський терапевт Войцех Айхельбергер у своїй книжці «Як виховати щасливих дітей» так відповідає на запитання в назві: «Щоб виховати щасливих дітей, треба самому бути щасливим». Я відчуваю в цьому велику простоту і мудрість водночас. Той, хто в житті буде занедбувати себе самого, буде відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності – не є здатним водночас передати ці цінності дитині. Не є, бо діти дуже добре вміють спостерігати і бачити відсутність спільного між словами і поведінкою батьків. Черпати радість від життя, досягати того, що добре, радіти успіхам – усе це потрібно показувати дитині, а не лише розповідати про них.
Помилка №7: Проектувати майбутнє дитини
Батьки часто говорять, що «підштовхують» дітей в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це мав би бути вираз їх «турботи» про дитину. Однак часто це вияв страхів, потреби контролювати, а також вигоди батьків. Моя дитина буде лікарем, юристом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє для свого чада, про те, що на нього чекає успіх, він знайде ідеального партнера в житті і дасть їм внуків. Однак, при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби самої дитини, вважаючи, що ми знаємо краще, бо вже маємо життєвий досвід.
Чому проектування майбутнього дитини може бути виявом страху чи потреби контролювати? Ми не знаємо, що нам принесе майбутнє, але все ж хочемо трошки його відкоригувати. Тому ми будуємо плани і очікуємо, що дитина в них впишеться. Однак ми повинні знати, що це не буде план нашої дитини, а тільки наш. Що це не буде її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на потреби дитини, а на свої, чи навіть на свій страх перед майбутнім.
Часом тут буває закладена вигода батьків, потреба продовжувати певну традицію, наприклад, батько є стоматологом, тому дитина також має перейняти сімейний бізнес. Ми вважаємо, що завдяки цьому дитині буде легше. Але чи не відбираємо ми в дитини право вільного вибору? І чи, часом, не позбавляємо дитину щастя, обираючи для неї професію, чоловіка/дружину чи місце для життя? Кажуть, що дорога до пекла викладена добрими намірами. Вірю, що кожен з нас хоче для своєї дитини найкращого. Однак, часом варто стати збоку і запитати себе чи когось, кому довіряємо, чи я раптом не хочу «занадто доброго»? І чи те, що я роблю, насправді принесе в майбутньому добрий плід?