«Зайшла сьогодні в магазин перед роботою, купила два яблука. Під час класної години ми з хлопцями сіли в коло, після чого я показала їм ті самі два яблука і попросила знайти в них відмінності. Відмінностей насправді не було – одна і та ж форма, той же колір.
Одне яблуко, може бути, і було трохи менше і блідіше іншого, але серйозних відмінностей не було. Діти промовчали.
Я взяла яблуко поменше, подивилася на нього з огидою і сказала: «Фуууу! Яке гидке яблуко!». А потім кинула його на підлогу. Мої учні дивилися на мене як на божевільну! Деякі посміялися, але більшість просто сиділо з квадратними очима. Думали, напевно, що вчителька з глузду зійшла!
Я підняла з підлоги нещасне яблуко, передала його учневі, що сидить поруч і сказала: «Слухай сюди, це тупе яблуко, тобі так, що не здається ?! Обізви його як-небудь і кинь на підлогу – нехай знає!». Дитина слухняно виконала вказівки. «Тепер передай його по колу, нехай всі скажуть йому декілька «добрих» слів, а потім теж кинуть на підлогу!» – продовжила я.
Учні, треба сказати, розійшлися. Креативу на образи у всіх вистачило: «У тебе противна шкіра, терпіти її не можу! У тебе занадто коротка паличка! Колір – жах! Так в тебе одні черви! Фу! ». Мені навіть шкода стало цей нещасний фрукт … Почала вже думати, як його врятувати …
Коли бідне яблуко до мене повернулося, я поклала його на місце і знову попросила хлопців знайти відмінності. І знову діти не змогли відповісти – нічого видимого не було. Як би сильно вони не кидали яблуко на підлогу, серйозних зовнішніх пошкоджень воно не отримало.
Я взяла ніж і розрізала більш яскраве яблуко, те, над яким їм не вдалося познущатися. Виглядало воно всередині, звичайно, класно, і мої учні потонули в захопленні. Ох … Ах … Вау.
Потім я взяла нашу «жертву» і теж розрізала її навпіл (бідне яблуко ще й зарізали під кінець). Всередині воно було коричневим, все в «синцях» від наших «побоїв». Їсти його, зрозуміло, нікому не хотілося – виглядало воно огидно. «Фу! Таке огидне! Не хочу я це яблуко! »- приблизно так звучали дитячі відгуки.
Я здивовано подивилася на них і запитала: «Але хіба не ми зробили це яблуко таким?! Хіба це не наша вина, що тепер воно побите і виглядає жахливо? Це зробили МИ … Чому б нам його тепер не з’їсти?». Гробова тиша … Насолодившись нею хвилинку, я продовжила:«Діти … Так відбувається і з людьми. Коли ми обзиваємо, ображаємо і принижуємо когось, ми кидаємо його на підлогу … Прямо як це яблуко. Зовні ми їх ран, звичайно, не помітимо, але ВСЕРЕДИНІ вони, повірте мені, будуть руйнуватися. Ми руйнуємо людей ЗСЕРЕДИНИ. ОСЬ ТАК! – я показала їм ближче вбите нами яблуко. – ОСЬ що ми робимо один з одним! Ми повинні припинити кидати один одного на підлогу раз і назавжди».
До моїх дітей ще жодного разу нічого так швидко не доходило! Вони всі почали ділитися своїм досвідом, розповідати, як це прикро, коли над тобою знущаються … Ми всі по черзі розплакалися, а потім розсміялися. Після уроку вони полізли до мене обніматися, після чого почали обіймати один одного … Я така щаслива, що до них ДІЙШЛО!»
Іноді дітям і підліткам буває дуже важко зрозуміти чужий біль. Дорослі просто зобов’язані їм в цьому допомогти.