— Мамо, я втомилася. Я його кохаю. Це найголовніше!
— Кохання — важливе тільки на початку. Потім, мила моя доню, піде побут. І він тебе, ой як торкнеться! Ти вистрибнеш з його ліжка, підійдеш до холодильника, а там макарони. І все!!!! А причепуритися?! Сукня, туфельки, шубка?! Не хочеться?
— Ні. Я хочу бути з ним.
— Так, це зрозуміло! Що тобі зараз можна пояснити!
— Не пояснюй. Я виходжу заміж.
— Весілля? На що? На це потрібні тисячі! Вони у вас є?
— На це потрібно менше тисячі. На держмито. І заплатити за метро.
— Робіть, що хочете. Тільки не приходь потім до мене плакати.
— Добре. Як скажеш.
Пройшли роки. Дочка вийшла заміж за «жебрака» — менеджера. У них з’явилася донечка красунечка. Бувало, вони сварилися. Але ненадовго і завжди мирилися. Обоє працювали. Гроші приносили в сім’ю. На подив мами, їм на все вистачало. Потім зять підучився на курсах і змінив роботу. Став отримувати більше. Але якось в їхній родині гроші ніколи не були головним. І донька при цьому не виглядала недоглянутою. Одягнена завжди модно, зі смаком. І навіть в шубці. Мати дивувалася: як?
Так, маму дочка не забувала. Приходила частенько, приносила смачненьке, приводила онуку. І любила маму.
— Слухай. Я все хочу дізнатися: як вам це вдалося? Я з твоїм нікчемним батьком жити не стала відразу, як тільки відчула, що користі від нього не буде. А твій нікчемний і гроші якось став заробляти! Ремонт вам би ще зробити! Потягнете?
— Не знаю. Нам поки і без ремонту нормально. А тато ніколи не був нікчемним. І мій чоловік не був. Ніколи вони не були невдахами. Просто батько був некоханим чоловіком. А мій коханий.