Люди, які, культурно кажучи, мешкають разом, часто не бажають приймати священика у час різдвяних відвідин — «по Коляді».

Чи є чого боятися? Відповідає францисканець о.Леонард Бєлєцкі. Пише видання CREDO

— Отче, у багатьох парафіях ще триває Коляда. Дехто, зокрема молодь, вагається, чи запрошувати священика, зокрема через спільне життя до шлюбу. Зазвичай вони «бояться проповіді», яку священик із цього приводу напевно їм прочитає

— Я розумію, що бояться такої проповіді ті, хто живуть разом як подружжя, не перебуваючи у шлюбі? У кінцевому підсумку, такий страх, неспокій може випливати з кількох приводів. Перша справа— люди не бажають, аби їх хтось повчав, як жити, не хочуть, щоб їхнє рішення було критиковане. Друга справа, набагато важливіша, — це страх, який може зроджуватися з усвідомлення, що перед Богом, однак, не все «в порядку». Так, це їхнє рішення, але внутрішній дискомфорт через порушену тему залишається. Питання — чому ж він залишається?

— Якщо є така можливість, що тільки хтось один буде в домі на час пастирського візиту, — краще не казати, що живуть із кимсь?

— Це помилкове розв’язання, бо неважливо, буде хтось один чи двоє: і так буде відомо, що співживуть. Хіба що священика обдурять, але слабко вірю.

— А може, кращим рішенням буде прийняти священика за рік, наприклад, уже по шлюбі?

— Якщо шлюб фактично має бути за рік, якщо вже все заплановане, то чого би не прийняти вже цього року? Можна сказати: отче, живемо без шлюбу, але наступного року вінчаємося, все вирішено, ми чекаємо.

— Однак здається, що священик зовсім інакше подивиться на пару, яка планує шлюб за кілька місяців, ніж на таку, яка про шлюб і не думає. Правда?

— Саме так. Я інколи запитую: слухайте, ви живете разом, приймаєте священика, тобто справи віри вам не байдужі; чи ви збираєтеся розійтися? Загалом беручи, всі відповідають, що хочуть бути разом. Тоді я запитую: ну то чого не поберетеся?

— І що далі?

— Це своєрідний вихідний момент до діалогу, якщо атмосфера не робиться надто напружена. Багато залежить від підходу священика. Для мене це душпастирський виклик, аби не відстрашити їх від Церкви. Не маю наміру силоміць переконувати, обзивати. Вони знають, яка їхня ситуація, але не певен, чи знають, що втрачають. Я хочу повести розмову так, щоб вони побачили: Церква їх не відкидає, навпаки!

Я говорю не про них, не про їхню ситуацію, а про те, який Господь Бог має план для людини. Стараюся показати, що їхня любов може спиратися не тільки на людський фундамент. Бог знає нас, наш егоїзм, наші труднощі у бутті добрими, вірними, люблячими, і прощати.

Є Божа допомога, яку ми називаємо благодаттю. Щось, чого ми не маємо, бо це дар.На людей, які одне одного люблять, спливає особлива благодать, коли вони укладають таїнство подружжя.

— Як вірні католики, ми ходимо до храму, молимося, — навіщо нам іще й Коляда? Може, навіть ходимо до іншої парафії, ніж та, до якої належимо, а священики так і так нас не впізнають…

— Може, це єдиний момент, коли вся сім’я збирається разом і випрошує Божу допомогу для свого дому? Спільно, вголос, зі священиком. Прекрасна така домашня Церква!

— З іншого боку — ми католики, отож нам би слід прийняти священика?

— Примусу немає. Просто шкода, якщо священик не благословить домівки. Якщо немає про що поговорити зі священиком, то питання, чи я живу Церквою — не тільки парафією, але Церквою і Богом?

— Священик, який приходить на Коляду, має право оцінювати і критикувати?

— Священик приходить у гості. На запрошення господарів. Треба пам’ятати, що я під чиїмось дахом. Можу простягнути відкриту руку або стиснути кулак. Питання — для чого його стискати? А щодо оцінювання, то Господь Ісус цю справу визначив ясно: не судіть, аби й самі не були суджені.

— Ви багато років ходите з Колядою. Напевно не бракувало також і цікавих ситуацій у таких відвідинах?

— Набагато більше від комічного запам’ятовуються людські драми. На якийсь час я стаю частиною чийогось світу. Це дуже хвилює, тим більше що священик має бути знаком надії