П‘ять років після Майдану були виснажливим марафоном. Вкладені зусилля дали результат: цілі, які ставив перед собою, йдучи на посаду керівника Інституту національної пам‘яті, досягнуто. 
Україна засудила комуністичний режим нарівні із нацистським тоталітарним. 
Борці за незалежність отримали визнання держави, яка з‘явилася завдяки їх відданості. 
Тисячі людей дізнались у відкритих архівах КГБ справжню долю своїх родин, а через них – минуле своєї країни. 
Ми з української точки зору глянули на історію минулої війни. Змінився не лише символ пам’яті — червоний мак. Ми тепер згадуємо всіх своїх полеглих: на всіх фронтах, на всіх театрах війни, у всі роки. Наратив змінився із «виключної ролі партії та вождів» на інклюзивність досвіду багатомільйонного народу. 
Так українці повертають собі національну пам‘ять, яку ретельно стирали чужі. 
Інститут, який я очолюю, створив умови відкритості для роботи дослідників та кожного, хто цікавиться історією. 
Досягнувши поставлених цілей, я сам хотів скористатися ними, повернутися до улюбленої справи — писати історичні книги. 
Але політична ситуація змінилася. 
Україна робить вибір до ще більших змін. 
Я поважаю такий вибір, ми всі прагнули кардинальних змін на Майдані. 
Ми ініціювали і завершили декомунізацію. А це означає, що із публічного простору прибрано сміття совкової пропаганди, а отже – є вільний простір творити якісне майбутнє. Повертаючи пам’ять мільйонів викреслиних з історії людей, ми творимо сучасне суспільство, здатне до емпатії. 
Тож відновлена пам’ять — це про досвід. 
І він нам підказує: зміни — це можливості, виклики і загрози. 
Можливостями слід користатися. 
Виклики слід мати відвагу прийняти. 
Загрози слід мати силу відвести. 
Нині ключові здобутки у захисті нашого суверенітету — під загрозою. Загрозою браку досвіду, необачності, реваншу. 
Тож я вирішив свої гавелівські «перші п’ять років» використати для продовження праці задля інтересів України у безпосередній політиці. 
Про можливу співпрацю говорив з двома ідейно близькими мені силами. Від обох мав аналогічні пропозиції – обиратися по округу у Львові. Варіант для мене майже безпрограшний, але я відмовився. Вважаю неправильним, щоб важливі для всієї країни питання національної ідентичності представляли, як такі, що потрібні лише галичанам. 
Але загроза перетворити волю українців до змін у реванш ворога зростає. Тому прийняв пропозицію «Європейської солідарності» про 25 місце. 
Місце, яке — певен — разом з вами зробимо прохідним:) 
Перша десятка списку «Європейської солідарності» (політики, військові, активісти) – найкраща з запропонованих на вибори, вона поєднує досвід і здатність до змін. 
Дякую всім прибічникам за підтримку та недругам за чудову нагоду стати сильнішим. 
Я йду в політику заради того, щоб Україна була рідним домом, в якому живеш в достатку та куди із радістю повертаєшся. Щоб наші діти спілкувались між собою українською, не нехтучи іноземими мовами, знали б нашу історію, неспотворену з-за кордону та з впевненістю дивилися у своє майбутнє, незатьмарене ані війною, ані здачею країни. 
Особисто я запевняю: не піду на жодні компроміси щодо національних інтересів.
Хай зміни будуть українськими!
P.S. Фото – момент тріумфу у парламенті, коли з мапи України було усунуто кілька сотень комуністичних назв

Джерело