Сьогодні особливий день. Дев’яносто сім років тому Василина з’явилася на світ. Звісно, цього вона не могла пам’ятати, але мама завжди казала, що маленька й кволенька десята дитина в сім’ї не була в радість. Старші дивилися вовком на ще один небажаний рот. Мама ніколи не проявляла до неї особливої любові, як, власне, і до інших дітей. Ніколи їй було за роботою та худобою. Діти росли, як бур’ян при дорозі. Старші гляділи менших, а менші ще менших. Найбільше Василинку любила баба, батькова мати, на честь якої її й назвали. Посадить в пелену, гойдає й співає тихенько. Щоразу якогось коржика всуне малій потай від інших, поцілує та шкарубкою долонею погладить по білявій голівці. Оце й уся ніжність.
Батька свого Василина взагалі не пам’ятає. Казала баба, пoмeр від сухоти, коли малій ще й року не було. А за тим і мати пішла зі світу. Бабу ховaли, коли Василинці було десять. Вона розтирала по обличчі брудні патьоки й не могла збагнути, як то баба так могла вчинити з ними – узяти й пoмeрти собі уві сні. І як тепер вони житимуть такі нікому не потрібні…
Відмахнулася від тих спогадів надокучливих. Запнулася в картату товсту хустину й вийшла надвір. За звичкою вставала рано-рано, щоб вправитися, хоча з усього господарства залишився тільки старий сліпий пес і кілька курок. Нездужала вже обійти худобу. Хоча ще кілька років тому тримала корівку. Але то великий клопіт, а як продала, то аж злягла, так важко було перший час. Калина її не давала розслабитися. Вона з корівкою, як з рідною душею, і поговорити могла, і порадитися. Тепер от лишилася одна-однісінька. Кинула курям кукурудзи та й до воріт. Оперлася на хвіртку в задумі. Чи приїде син її привітати? Чи згадає про матір у цей день її Митрик?
То вона його так називає з дитинства. А для інших – Дмитро Гнатович. Її єдиний син – пташка високого польоту. Народний депутат. От! Зайнятий постійно, справи державної важливості, де ж він того часу візьме на усіх? Востаннє бачилися два роки тому на Різдво. Приїжджав зі своїми друзями на кілька годин. А ще телекамер навіз із собою, хвалився, як любить і шанує свою неню. Навіть і не наговорилася з ним. Не спитала, що та як за тим галалейом. Пошуміли та й поїхали. Він і телефонує зрідка. Хоч Василина всюди носить із собою новий телефон, який Митрик подарував. Витре його хустинкою, подивиться та й знову сховає в нагрудну кишеню, ближче до серця. Частіше дзвонить його помічниця, цікавиться здоров’ям, запитує, чи не треба бува чого, вітання від сина передає.
А чого їй треба? У неї все є. І не потрібні їй ті подарунки. От лиш…Онуку б побачити перед смepтю. Вона десь в тому, як його, Лондоні вчиться, чи що. Вродлива, як вона замолоду. Бачила світлину, Митрик показував. А невістка… яке їй діло до старої баби? З першою дружиною син розлучився, а зараз узяв собі молоду, на кілька років старшу за доньку. Василина й не бачила її ні разу. Аби дітям добре було, а що ще треба для матері? До себе не кликав жити, та вона і не погодилася б. Хто там буде зі старою бабою бавитися?
У кишені заграла мелодія. Василина загорнула хустку за вухо, щоб краще чути.
Альо, Митрику, то ти?
– Доброго дня, Василино Іванівно, це Тетяна, помічниця вашого сина.
– А-а-а, – відповіла ображено. – А що ж Дмитро Гнатович не подзвонив?
– Велів вам кланятися, вітання передавати! Сьогодні вам привезуть подарунки й продукти, Дмитро Гнатович розпорядився. Чекайте машину. Здоров’я вам, Василино Іванівно!
– Дякую, дорогенька! Скажіть йому… – у відповідь довгі гудки.
Пішла поволі до хати. Ввімкнула телевізор. Сина там часто показують, може й сьогодні побачить його. Митрик такий статний, гарно вбраний, так грамотно розказує, що треба і пенсії підвищити, і допомогу надавати для старих і немічних. І благодійністю займається, недавно он показували, як возив подарунки в будинок престарілих. Він щедрий і совісний, її Митрик, а ще добрий.
Як малим був, то сам цукерку не з’їсть – обов’язково з мамою поділиться. Гордилася своїм сином. Усе життя мріяла, щоб її діти й онуки жили краще, ніж вона, щоб війни не зазнали, щоб голодні не були. Не даремно, виходить життя прожила. З чистою совістю можна і до Господа збиратися.
От ще лиш би…онучку побачити та Митрика обійняти востаннє…
Анжела Левченко