На всі свята ми завжди сходимося в гості до батьків. Мама з татом дуже гарна пара. Вони завжди були для нас прикладом для наслідування.

Ми з сестрою і братом з дитинства дуже близькі. Між нами невелика різниця у віці. Тому гуляли завжди разом. Коли я вийшла заміж, брат Андрій познайомився на весіллі зі своєю майбутньою дружиною. Тож через рік зіграли ще одне весілля. Ще за півтора роки Таня, молодша сестра, вийшла заміж.

Тепер вже наші діти граються і гуляють разом. Частенько ми відправляємо онуків до бабусі з дідусем. Вони дуже їх люблять. І онукам весело, і бабі з дідом якась поміч і розрада, доки ми всі працюємо.

Все стало інакше, коли Андрія забрали на війну. Ми знали, що це може трапитися, зважаючи на те, що кругом робиться. Та це стало справжнім потрясінням для нас. Найбільше переживав тато. Андрій завжди був його улюбленцем. Брат скрізь був з батьком, все разом робили.

Уже через місяць після навчання, брата відправили на схід. Він, звісно, дзвонив, заспокоював, що все добре там. Але батько дуже хвилювався, все в собі тримав. Тож нас спіткала ще одна біда – в тата стався інсульт. Лікарі кажуть, добре, що вчасно привезли, то ще є шанс видужати.

Батько вже почав говорити, але поки не може ходити. Мама тепер доглядає за ним. Ми з сестрою частіше заходимо до них, стараємося допомогти.

Тиждень тому я прийшла підмінити маму, щоб вона трохи відпочила. Вже пізно ввечері, я збиралася додому, мала виходити, але забула телефон в кімнаті. Вирішила повернутися і випадково стала свідком такої розмови, яка тепер не виходить з голови.

 То може тепер ти вже скажеш? Можна хоч перед смертю почути від тебе те, про що всі і так говорили?

– Про що ти говориш? Яка смерть?! Не вигадуй!

– Правду казала моя мати, що Андрій не мій син?

– Твій, не твій…Що за розмови? Ти його виховав. Він нас тепер захищає. Тебе тільки це хвилює?

– Ти знаєш, я завжди здогадувався. Він зовсім на мене не схожий, і на тебе не схожий.

– Яка тепер різниця. Головне, щоб живий повернувся.

Після почутого, я просто остовпіла. Навіть, побоялася зайти в кімнату. Просто тихо вийшла і пішла додому.

Як мама могла так вчинити з батьком? Та й взагалі, хіба таке можливо? Хоч я і не вірю в те, що Андрій може бути нам не рідним. Але з маминих слів все стало зрозуміло.
Навіть, не знаю, казати комусь про те, що я почула? Чи краще, зробити вигляд, що нічого не було? Отак живеш і не знаєш на що здатні люди поруч…