За кордон поїхати мене змусили злиднi. Чоловiк-aлкoголiк, кадрове скорочення на заводi… А дiти пiдростали i вимагали пiдтримки. Заробити грошi на все було важко одній. А заради своїх рiдних я б гори звернула. Тому й поїхала за моря та океани.

Перший рiк заробiткiв без рiдних, без дiтей був важким. Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька i син, старенька сива мати. Але, на жаль, не мала можливостi.

На таку розкiш не було нi копiєчки.

Читайте також:  Молода жінка вирішила знuкнути на три дні, щоб зрозуміти, кому вона потрібна в цьому житті. Після цього вона змінилася назавжди! Дуже сuльна стаття!

Вдень прибирала панськi будинки, ввечерi – в ресторанi як офiцiантка пiдносила тим панам вечерю на пiдносi. Коли чула голос дiтей, то була єдина радiсна мить.

Аби поїхати додому, працювала 5 рокiв. Адже вибратись з чужої країни можна, лише офiцiйно влаштувавшись на роботi. Якби поїхала до дiтей, то вже б нiколи не повернулась в Iталiю вдруге. Для мене це означало повернутись до злиднiв i напiвголодних буднiв. Тому й не приїжджала. Але кожного мiсяця зi своєї зарплати половину суми я висилала дiтям i мамi на проживання. Хотiла, щоб вони нi в чому не знали вiдмови.

Пiсля довгих 5 рокiв я нарештi ступила на рiдну землю i готова була її цiлувати. Мене зустрiли родичi й дiти. Ту радiсть я пам’ятаю досi. Моя доня саме закiнчувала школу, а син одружився. Дениско привiв до хати молоду вагiтну дружину, тож скоро я стану бабусею! Моя Маринка була найкрасивiшою випускницею в школi. Гарна темноволоса дiвчинка, струнка i дзвiнка. Приємно здивувала мене своєю нiжнiстю i турботливiстю. Я вперше зрозумiла, що вона виросла.

…В день мого вiд’їзду всi плакали. Найболючiше було дивитись у глибокi, мокрi вiд слiз очi доньки. “Мамо, не їдь!” — благала вона. Але я вважала, що мушу. Виросте, то й подякує. Вже в автобусi, який вiз мене до Рима, я подумала, що пiдтримую дiтей матерiально, але нищу морально. I так менi було гiрко, що готова була вистрибнути i вернутись до дiтей. Не повернулася…

Донька вступила до унiверситету. Поїхала у велике мiсто. Кожного мiсяця я висилала їй грошi на оренду квартири, на навчання, одяг, на все, що просила. Але з часом суми збiльшувались. Їй усе мало i мало. Коли я телефонувала, то на iншому кiнцi було чути радiсть i гамiр компанiї.

А потiм Дениско розповiв, що моя донечка курить, п’є aлкo+гольнi напої, має багато друзiв, додому приїжджати навiть не думає. Почувши таку звiстку, думала одразу їхати додому, рятувати дитину. Але ж це не вихiд! Маринка доросла, не за руку ж її тримати? Що я зроблю, коли навiть поруч буду? Я подумала, що це все минеться. Хто ж не хоче веселого студентського життя? Нi, моя Марина не зiб’ється з дороги.

Так минуло ще п’ять рокiв. Десять довгих рокiв я провела на чужинi. Цього року я вже вирiшила повернутися додому назавжди.

Чекала в аеропорту на рiдних, але мене ніхто не зустрів. Самотужки дiсталась додому. Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сiм’я. Мами вже нiкому не треба. Доньки вдома я не застала. Син розповiв, що вона вже пiвроку додому анi ногою не ступала. Я, схвильована, зiбралась їхати до неї. Думаю, одразу й подивлюсь, на що давала стiльки грошей, зароблених важкою працею i потом.

…Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Марина. А вона мовчки дивилась на мене кiлька секунд, а тодi спитала: “Ви хто?” Я не могла повiрити — рiдна донька мене не впiзнає! Та невже я так змiнилася? А фотографiї? Я ж надсилала їх!

Виявилось, що в Маринки вже зовсiм iнше життя. Свiй побут i квадратнi метри дiлить з дорослим чоловiком. Йому поза тридцять. Роботи в нього немає — тiльки пiдробiток на будiвництвi. Донечка лише закiнчує унiверситет. Втiм, чи отримає вона диплом? На заняттях востаннє була тодi, коли й у рiднiй хатi.

Не можу зрозумiти, як настав той момент, коли я втратила дiтей. Досi не знаю, куди подiлись мої малята. Я залишала їх ще такими дiтьми, а застала дорослими й чужими менi людьми.

Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила. Вдома я проплакала цiлу нiч, а на ранок на моїй головi побiльшало сивого волосся. Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому. Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї.

Не знаю, чи вдасться менi коли-небудь вiдшукати в Маринці свою донечку. Адже я сама її залишила в той час, коли вона так сильно потребувала мами.

Пише - ukrainians.today