«Разница», її розмір та в чому вона полягає, видно після першого ж обстрілу.

Між братанням з ватою і еміграцією я ніколи не оберу братання.

Допоки Усик не вибачився за “Крим – це Крим”, йому не місце у новорічних привітаннях.

Просто наявність паспорту нікого ні з ким не об’єднує. У обміняних “беркутів” він теж був.

Допоки національна ідея – це «какая разніца», не варто згадувати Шевченка, бо для нього “разніца” була.

Допоки ми готові повертати полонених, і навіть не «верифікованих», а кого дадуть, в обмін віддаючи усіх, кого попросили, – будуть нові полонені. І нам треба буде збирати під них обмінний фонд, втрачаючи найкращих з нас.

Допоки ми готові досягати миру, поступаючись гідністю, – буде війна, бо позбавити нас суб‘єктності і є її метою.

Ейфорія від успіхів проходить. Її завжди змінює реальність.

Як похмілля приходить після застілля, так і реальність змінює ілюзії кожної з наших влад. Від Ющенка до Яника, від Порошенка до Зеленського.

Від вибору цієї реальності залежить, в якій країні ти будеш жити завтра і чи будеш жити взагалі.

Ми кожного разу платимо велику ціну за «освіту» своєї влади, бо її «двійки» історія вписує у щоденник нашою кров’ю. Ця влада не виключення.

Але їй прийдеться вчитись і вчитись швидко. Бо реальність надто холодна і не лишає багато часу на роздуми.

Питання лише у тому, яку з реальностей вона обере. Це у великій мірі залежить від нас.

Об‘єднуватись, щоб вижити і стати сильними, нам потрібно. Бо поодинці у нас немає шансів на життя. Це правда, але…

Перше січня прийшло. Перші обстріли у новому році теж. Вони гарно об‘єднують. Але не усіх і не з усіма.

На щастя, з усіма об’єднуватися і не потрібно.