“Як мені жити далі?”: Гірка сповідь чоловіка заробітчанки з Теребовлянського району
У країні настали важкі часи: війна, високі ціни та мізерні зарплати. Вирішив я податися на заробітки за кордон. Та жінка запротестувала, сказала, що поїде вона, а я доглядатиму дітей і хворих батьків, бо без мене вона собі ради не дасть.
Ледь Іванка вийшла за поріг хати, як прийшла повістка з військомату. Ні, я не збирався ховатися. Зателефонував дружині, щоб поверталася до дітей. За короткий час вона повернулася додому і повідомила, що ми розлучаємося! Іванка аж сіяла від радості, сказала, що це фіктивно, що це ніби так треба. Тож ми розлучилися, діти залишилися зі мною, а вона назад рвонула на заробітки. З того часу як поїхала – ні слуху ні духу. Я телефонував – не брала трубки. Я нічого не розумів. Діти плакали, питали де мама. Так ми прожили півтора роки.
Аж раптом на порозі знову з”явилася Іванка. Та не сама, а в супроводі якогось чоловіка. Зібрала речі, забрала дітей і мовчки вийшла з хати.
Виявляється, вона все давно зпланувала. Познайомилася в Інтернеті з іноземцем і той запропонував її приїхати. То ж розлучення було їй на руку.
Живе тепер моя Іванка у мами у сусідньому селі з тим поляком. Гарує на двох роботах, тримає господарку. Поляк її виявився n”яничкою. Ще й руку на неї піднімає. Сусіди з неї насміхаються, мовляв, потрібно було далеко їхати за алкaшем, у нас тут своїх вистачає.
Мені найбільше шкода дітей, бо щодня слухають крики та бачуть це неподобство. Іванка їх до мене не пускає, каже, що діти мають жити біля мами. А самі худі, недоглянуті. Спершу я давав гроші, та побачив, що вони йдуть не на дітей. Почав сам купувати їм одяг та їжу. Іванка демонстративновідмовлялася все брати, казала у них все є.
Що маю робити далі, незнаю. Їхав би на заробвтки, йшов би воювати, та не можу кинути своїх діток на призволяще. Може хто підкаже мудру пораду. Дякую!
Пише - ukrainians.today
