Вчіться не подобатися
Наш світ дуже стурбований питанням, як завойовувати друзів». Причому поняття «друг» девальвувалося вже до такої міри, що стає незрозуміло – у кого ще є бажання ганятися за такою нічого не вартою дешевизною, як сучасна «дружба». Адже справжніх друзів не завойовують за книгами Карнегі. Справжніх друзів «набувають»… в бою. Ні, я ні в якому разі не заперечую, корисність ідей Карнегі і не закликаю вас вчитися мистецтва наживати собі ворогів.
А то, може, ви подумали, що я зовсім втратила розум…
Є чудова приказка: «Я – не золотий червінець, щоб всім подобатися». Шкода тільки, що цією приказкою люблять зловживати найчастіше ті, хто постійно хилить свій «кораблик» у протилежний бік – у бік наживання собі ворогів. Ось, зробив якусь гидоту людині, поширив навколо себе Зло, і відразу ж в самовиправдання: «Я, мовляв, не золотий червінець». Та ти не золотий червінець, друже, ти – Волан-де-Морт ходячий, і місце тобі – у фортеці Азкабан. А ще буває і так… Почула раптом хороша людина про себе щось погане від поганих людей і втішає себе тим же. Та якось воно не тішить…
Наша проблема полягає в тому, що ми не володіємо умінням не подобатися іншим людям.
Ми добре вміємо тільки дві речі:
Перше: Тихо ненавидіти весь світ, підозрюючи, що всі люди – вороги.
Друге: Підлаштовуватися під кожного зустрічного, підозрюючи, що самі ми нічого не варті, і тому повинні дуже сильно «намагатися сподобатися».
Але той, хто не довіряє людям взагалі, з принципу, той ніколи не зуміє впустити в своє життя справжнього друга. І той, у кого немає справжніх ворогів, у того теж не буде ніколи справжніх союзників.
Уявіть собі таку метафору, образ світу:
Світ – це футбольне поле, де грають дві команди.
Насправді, світ, звичайно, складніший – і в ньому грають не дві, а набагато більше команд. Але для простоти прикладу уявімо собі, що команд – дві.
Якщо ви хочете потрапити в цей світ (на це футбольне поле, як його активний гравець, то вам потрібно визначитися – за кого ж (а значить, і проти кого) ви будете грати. Інакше вас виставлять з поля як стороннього, який заважає процесу гри. Як кішку, яка випадково зайшла на стадіон.
Можна, звичайно, зіграти ще одну, передбачену правилами роль – роль арбітра. Але тільки ось проблема – у арбітра немає союзників – він самотній. І крім того, справжній футбольний арбітр після гри піде додому, до сім’ї і друзів – він грає роль «самотнього арбітра» тільки на полі. А у нас, якщо пам’ятаєте, футбольне поле – це метафора всього-всього буття. І, значить, вам як «арбітру», нікуди буде йти додому, до друзів. Ваша роль нейтрального одинака буде тривати весь відведений вам час існування. Хочете ви цього, ось так, все життя, чи готові до цього?
Знаєте, за що підлітки зневажають світ дорослих? За те, що світ дорослих – прісний і майже що напівмертвий. Дорослі ні з ким не дружать. Ні, дорослі, звичайно, зустрічаються і п’ють горілку, обговорюють різні дурниці… але все це справляє на дітей саме жалюгідне враження. Адже «дорослі компанії», вони несправжні, це ж видно відразу по нудним очам присутніх!
Але ось, коли дорослі раптом спалахують … наприклад, праведним гнівом, і починають об’єднуватися проти Зла (як вони його розуміють), потім щось конкретне робити, от тоді з ними відразу стає цікаво. Хіба не прекрасна доросла людина, яка на мить забула про те, що вона доросла і… дала негідникові в морду, пом’явши при цьому свій піджак?… Чи поставила на місце хама, замість того, щоб «інтелігентно» промовчати, сховавши очі?… Або почала активно «прилаштовувати» безпритульних кошенят (як це люблять робити діти!), не побоявшись втратити своє «доросле» реноме. Або: ось дорослий вийшов на мітинг… бо дістало… В повітрі відразу починає пахнути температура, з’являється озон, дихається легко
. А чому ж дорослі все ж таки «кращі» дітей?
У дорослих в їх дорослому світі є цивілізовані, напрацьовані століттями способи боротьби зі Злом за Істину. Ці способи укладені в цивільних інститутах, що регулюють проблеми без насильства, кривавої бійні і барикад на вулицях міста. Все разом це називається – громадянське суспільство. Воно дозволяє вирішувати наболілі проблеми, не доводячи справи до вибуху парового котла.
У дорослих все це є… Та тільки немає бажання ні за що боротися… У дітей це бажання ще не пропало, не відбите. Тільки у дітей часто немає цивілізованих інструментів для того, щоб вступати в боротьбу. Ось і вони вирішують свої проблеми за допомогою мордобою, поки їм не пояснять великі «добряки», що найбільш правильна позиція в житті – це позиція «моя хата з краю».
Хто такі креативні особистості, які можуть чогось досягнути?
Це як раз ті рідкісні дорослі, які не втратили дитячої спраги справедливості і бажання щось робити.
Які вміють дружити і ненавидіти. Які не стануть натягувати на себе посмішку «Я всім подобаюся»…
З таких дорослих виходять лауреати Нобелівських премій, великі бізнесмени і політики і реформатори. Такі люди відчувають упевненість у своїх силах і у своїй правоті, бо завжди йдуть напролом. А чи багато у них цих сил? І на чому грунтується їх впевненість в собі? Вони що, найкрасивіші, найрозумніші, найщасливіші? Так ні на чому не заснована їхня впевненість!
Ось що про це говорять психологи:
«Впевненість у собі повинна бути безпричинною. Вона сама створить собі причину і приверне вірний випадок».
Коли ти вмієш чітко сформулювати і вимовити, хто твій ворог, то скоро до тебе підтягнуться однодумці. Коли ти – слуга двох панів, бійся, що рано чи пізно тебе «застукають» і повісять за подвійне шпигунство.
