Зворушлива історія про синдром відкладеного життя, яким страждає багато хто з нас
Нам здається, що ця зворушлива розповідь нагадає читачам, з чого дійсно складається життя. У мами в буфеті мешкав кришталь. Салатниці, для фруктів, для рибки. Все громіздке, непрактичне. І ще порцеляна. Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвати». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл сніжно-білу скатертину.
Скатертина вимолювала ошатної порцеляни. – Мамо, можна? – Не треба, це для гостей. – Але у нас вже гості! – Та які це гості! Сусіди та бабуся Поліна… Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла із буфету, треба щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула до спального району Святошино, в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні, не рахується. Що це за життя таке? Одне животіння. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. От раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці та пити чай з порцелянових чашок. Але не сьогодні. Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку того, хто супроводжує. – Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу. – А що тобі треба? Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені, напевно, подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг: треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі, і саме ці новинки приносили мамі задоволення. – Мені білизну треба нову, я схудла. У мами гарна, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. В результаті ми поїхали до крамниці. Вона була в торговому центрі – при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до крамниці ми йшли сорок хвилин. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли. – Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись. – Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдина крамниця, яка доступна для тебе. Мама зрозуміла, що маю рацію, вирішила не сперечатися. Мама вибрала білизну. – Скільки коштує? – Неважливо, – кажу я. – Важливо.
Я повинна знати. Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку. – Тисяча гривень, – каже продавець. – Тисяча за спіднє? – Це комплект з нової колекції. – Та яка різниця під одягом! – мама обурена. Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши. – Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене, – я зайвий нуль додала. Сто гривень коштує комплект. – Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи? – Мамо, це крамниця, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок. Я оплачую карткою, щоб мама не бачила купюр. Одразу викидаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини. – Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом скинули б нам трохи. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку. – Добре, – кажу я. – І завжди торгуйся. А раптом скинуть? – Добре. Я все життя отримую поради, які не знаходять застосування у моєму світі. Я називаю їх пейджерами. Мовби вони є, але в еру мобільних вже не потрібні. Одного разу мамі подзвонили в двері.
Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинути вгору, на льоту. – А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама. Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує 3 тисячі, але сьогодні лише 1,5. І ще в подарунок кулінарна книга. “Ну треба ж!
Ще й кулінарна книга!» – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла. Пенсія у мами – 3 тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало би на комунальні послуги і хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів. Але так як комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною. На наступний день я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, як на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки на льоту – і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цих маркетингових викрутасів, хай йдуть з Богом. Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують. – Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню? – Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити… Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає. Мені теж генетично передалась ця безглузда навичка: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дуже дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і справді в розкішній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці півтора рочки. Решту своїх ляльок вона тягає за волосся по підлозі, волочить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте і настане справжнє життя, я віддам їй принцесу. Не сьогодні.
Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відчинила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою. Я вийняла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, святкова. «Це навіть не пластмаса», – подумала я. Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад до валізи, закрила і сховала. Мамі нічого, звісно, не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю? У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом.
На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, яка мала підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені сподобалася ця блузка. – Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу. – Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись. Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі відтінки. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося гарно одягатися. Але ні одягу, ні грошей на це не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі. До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона сховала молодість на потім. В принципі, все її покоління так зробило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя. Мама померла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна, як удав. Я мовби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо. Я поїхала в морг.
За свідоцтвом про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками і іншим. Агент щось складав на калькуляторі. – Який розмір у покійної? – запитав мене агент. – П’ятдесятий. Точніше, зверху 50, через великі груди, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я. – Це не важливо. Ось такий набір одягу в нас є для неї, в останню дорогу. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, тапочки, білизна. Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала. – Не подобається? – агент неправильно трактував мої сльози: я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але, в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою. – Нехай буде, я беру. Я оплатила покупки мамі на день похорону, і поїхала до її спорожнілого будинку. Треба було знайти її записну книжку і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Ніби клубок у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, щоб написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини.
Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть». Я відкрила його, заглянула всередину. Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за тисячу. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя… Дай Боже, щоб воно було справжнім. Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і віддам доньці принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукеночку, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якій багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самому. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде найкращим. Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.
