АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО: ЧОГО МОЖНА НАВЧИТИСЬ В СЕНАТОРА МАККЕЙНА. ЧИТАЮ ЗАРАЗ ЙОГО ІСТОРІЮ, І РОЗУМІЮ…
Читаю зараз його історію, і розумію, що все життя цієї людини було боротьбою з обставинами. Від початку до кінця. І навіть те, що його батько належав до військової еліти США, не полегшило, а, навпаки, неабияк ускладнило Маккейнові існування.
Його перебування в полоні – це приклад того, як треба триматись, коли все проти тебе. 26 жовтня 1967 року Джона Маккейна збили над В’єтнамом, коли він пілотував свій «Скайхок». Це був двадцять третій бойовий виліт лейтенанта Маккейна.
Переламавши собі роки та ноги, він приземлився з парашутом в центрі Ханоя. Вірніше, приводнився. В центрі Ханоя є озеро Чук Бать. Є кадри, як в’єтнамці витягують з нього пілота. Коли кілька років тому я був в столиці В’єтнаму, я спеціально їздив на нього подивитися. Історію про збитого американця тут знають всі.
Попервах його сильно побили. Потім доправили до в’язниці Хоа Ло, яку й досі в традиціях «чорного гумору» називають «Ханой Хілтон». Там він втратив до двадцяти кілограмів ваги. Через пару місяців з «Хілтона» перевели в табір для військовополонених. Американці, які були з ним разом, казали: «Цей чувак не протягне й тижня». Але лейтенант Маккейн вижив.
Його батько тоді був призначений командувачем всіх американських військ у В’єтнамі. Тож північні в’єтнамці запропонували швидке звільнення лейтенантові. Була запланована масштабна пропагандистська акція за участю сина командувача. Але Маккейн-молодший відмовився звільнятися. Навіть тоді, коли звільнити всіх, хто сидів у полоні разом з ним. «Я не хочу отримувати від ворога ані прощення, ані милості», – цитував він у поясненні свого вчинку Третю Статтю з Коду поведінки американського військовослужбовця.
І тут почалися справжні тортури. Його били кожні дві години. Він навіть хотів скоїти самогубство. Але наглядачі виявили його спроби. Та зупинили його. Полоненого офіцера змусили тоді зробити пропагандистське зізнання. «Я зрозумів те, що всі ті, хто там був, зрозуміли раніше чи пізніше. У кожної людини є точка зламу. І я тоді дійшов до своєї точки».
Він вийшов на волю 14 березня 1973 року. Уявіть собі, більше, ніж п’ять років в полоні. Але ж вийшов. Нехай цей факт додасть надії українським полоненим, – в Росії та на окупованій території. Одного разу вони теж побачать волю. І ті, хто дійшов до своєї точки. Як Асеєв. І ті, хто до останнього тримається. Як Сєнцов.
А ще, як би там не було, я вдячний тим в’єтнамським наглядачам, які зупинили самогубство лейтенанта. Бо коли лейтенант перетворився на сенатора, Україна придбала справжнього друга. Сильного та вірного. У нас небагато таких друзів, як він. Тепер стало на одного менше. Низький уклін вам, Сенаторе Маккейн!
Andriy Tsaplienko
