Думала, мати зрадіє таким співмешканцям, а вона тільки очі на мене витріщила, даючи зрозуміти, що план цілком провальний
Я переїхала у місто після одруження. Тепер ми з чоловіком та двома дітьми живемо у маленькій орендованій квартирці. Думали, що у центрі жити буде легше, робота знайдеться, гроші рікою попливуть, але, крім діток і боргів, у нас нічого немає.
Якось ввечері ми розмовляли з чоловіком і подумали, що найдорожче нам обходиться оренда квартири. А без неї ми зажили б собі нормально. На все прекрасно вистачало б.
І найкращим рішенням було б переїхати до матері. У неї просторий будинок – місця всім вистачить. Так і нам добре, і їй легше. Ми б допомагали їй по господарству, дітки відволікали б її від болячок різних.
Не те щоб ми на чуже добро зазіхали, у мами й справді великий будинок. Аж цілих два поверхи. Та й онуки в неї спокійні, ми з чоловіком на гультіпак не схожі. Думаю, зжилися б. Вона ж сама нерідко на самотність нарікає. Так-от тепер буде з ким поговорити.
Може, спочатку доведеться звикати. Вона все ж таки 5 років вже сама, але нічого, до шуму звикають швидко, бо вибору немає. Хіба ж це не приємні зміни?
Помізкували ми з чоловіком і пішла я до мами з такою пропозицією.
Очікувала, що вона зрадіє. Але ненька тільки очі на мене витріщила. Потім сказала, що нікого селити в себе не збирається. Вона звикла до комфорту і тиші. Онуків вона любить, але їхнього гамору не витримає. Та й ми з чоловіком, мовляв, люди дорослі і власні проблеми ні на кого перекидати не маємо.
Я кажу, що ми допомагати можемо, а вона мені: “Сама впораюся. Досі якось могла без вас, то ще стільки проживу.” Виявилося, що вона у нас вибаглива пані. Терпіти чужий порядок у своєму домі не хоче.
Останнім словом матері було те, що вона хоче спокійно дожити віку. А коли віддасть Богові душу, то хай роблять з домом, що хочуть. Все одно їм залишиться.
Але я її зрозуміти не можу. Хто знає, скільки їй там судилося, а фінансові проблеми у нас тут та зараз. Ми, вважай, без даху над головою залишитися можемо, а їй віку доживати треба у спокої!
Я ж не хотіла, щоб вона нас утримувала. Навпаки, допомогу пропонувала. А вона з нами ось так. Вважаю, що мама могла б поступитися принципами і допомогти нам із житлом.
Не хотіла з нею сваритися, але вона перша суперечку почала. Тепер обидві не розмовляємо. А якби вона власний гонор притримала, то, може, все й по-іншому склалося б. А ви як гадаєте?
А кого у цій суперечці підтримуєте ви?
Фото з відкритих джерел
