Остап Дроздов: Цьому народу НІКОЛИ НІХТО не відкриє очі. У нас ніколи не буде українського Президента.
…У нас ніколи не буде українського Президента. У нас може бути тьма Президентів України – але ніколи не буде українського Президента. Тому що на 40-мільйонну країну не знайдеться жодного топ-політика, який ризикне сказати гірку правду про державотворчий пшик тривалістю 27 років. І на 40-мільйонну країну не знайдеться жодного вуха, здатного почути це.
…Український політикум – це радше паноптикум. Із Вікіпеді: «паноптикум – зборище чогось неймовірного, страшного».
27 років електоральні каліки, привчені НЕ розумітися на політичних процесах, по експонату, по екземпляру, по опудальцю збирали шикарну колекцію «чогось неймовірного, страшного». Такий він, вітчизняний політикум, зібраний оцими-от працьовитими українськими руками, настояний на щирих ілюзіях, приперчений чудернацькими технологіями на кшталт «менше зло» чи «путін нападе».
27 років пішло на те, аби виростити монстра, улюбленого, незамінного і трошки навіть одомашненого.
27 років бюлетенні йолопи орали ниву дешевого популізму, припрошуючи давати все більші й калорійніші врожаї нових демагогів, свіжоспечених і покращених. Метод селекці: відділити зерно від полови і простежити, аби полова обов’язково пішла в люди.
27 років тривали виснажливі тренування глупості й безпринципності, а воно не минає безслідно.
І тепер – маємо ситуацію, коли цьому народу НІКОЛИ НІХТО не відкриє очі. Відтак – матимемо безкінечний марафон президентів-прем’єрів-спікерів-депутатів, не спроможних на акт щирості з 40-ма мільйонами замовників брехні.
Запит на прості лозунги і примітивні абстракці – зашкалює. Всенародна потреба чути лише зрозуміле для плебейського мозку – гігантська. Звичка сприймати кожні вибори як хіт-парад білбордів та телероликів – глибоко вкорінена. Олігофренічна нездатність співставляти сказане й зроблене – незбагненна. Неспосібність до аналізу і запам’ятовування політичного шлейфу кандидата – вражаюча. Недовіра до будь-якої контр-системної фігури – вбивча.
Вони (політики) – на дві голови розумніші від народу. Маємо патріотичний, але недалекий народ – і віртуозних, але злих генів наверху. Політики повністю осідлали всіх нас. І не тому, що ми погано брикаємося, а тому що вони – майстерні жокеї. Вони розкусили наші слабкі місця, на які залюбки можна тиснути. Вони навчилися успішно сіяти оптимізм у країні злиднів. Глорифікувати смерть у країні, де середній вік життя один із найнижчих у Європі. Підживлювати патріотизм у тих, хто живе на мінімалку. Їм це не просто далося. Вони довго обставляли нашу державницьку порожнечу картонними декораціями, аби нам було комфортніше перебувати в порожнечі й не чути власного відлуння. Ми – безцінна знахідка для владоможців. Таких навіть стріляти в центрі столиці можна, чого ні. Де ще в Європі знайдеш не якусь-там збочену суб-культурку, а цілий народ мазохістів.
І тепер – маємо ситуацію, коли будь-які вибори позбавлені сенсу на самому старті. На арені – перевірені майстри цирку. На глядацьких кріслах – досвідчений елехторат з цукровою ватою в зубах, аж слина тече. Під суфітами – улюблений оркестр політтехнологів і телевізійників, які вже не вперше супроводжують цю виставу. За кулісами готуються нові видовищні фокуси, розраховані на дошкільнят. Директор цирку рахує виручені гроші й потирає руки. Система.
Я оголосив би тотальний бойкот усім без винятку політикам, які є «старими, бувалими і з досвідом». Усім.
Ну але це важко сприймається в країні досвідчених ходунів по манівцях.
Ostap Drozdov
