Поїхали ми на татову батьківщину – в глухе російське село.. Найбільшим враженням для мене стало… відсутність туалету. Взагалі! Город кожної ізби упирався в ліс і це «вирішувало» проблему.
Чогось пригадався випадок, як ми в 1974 році поїхали на батьківську батьківщину – в глухе в’ятське село. Нас радісно зустрічала моя бабуся Феліцита і велика батьківська рідня. Але найбільшим враженням першого дня перебування в маленькому селі, яке складалось з чотирьох десятків чорних ізб, для мене стали дерев’яні блакитні мережива на вікнах і … відсутність туалету. Взагалі! Город кожної ізби упирався в ліс і це «вирішувало» проблему. Мама обурено казала батькові: «Як це так? Навколо стільки лісу, а у людей немає ні туалетів, ні тинів! У нас на Сахновщині скрізь луки, але в людей все є! Навіть коли німці нас вигнали з хати і ми поселились в землянці (бабуся вирила), так перше, що вона зробила – туалет з соняшника!»
Бабуся перебила цю цікаву розмову і покликала всіх їсти. Треба зауважити, що мій батько приїхав в Україну ще парубком, працював на шахті, потім через його хворобу вони з мамою на кілька років приїхали на Сахновщину (де я і народилась), а потім вже назавжди повернулись на Донбас. На Сахновщині батько став справжнім українцем – мій український дід навчив його класти печі, ремонтувати взуття, будувати хати і майструвати… Ну а бабуся Оляна, звичайно, відкрила йому світ української кухні! Тобто в 1974 році мій батько уже знався на варениках з сиром, борщах зі сметаною, холодцях і домашніх ковбасах. Не дивно, що вечеря у себе вдома йому не сподобалась – щі незрозумілого кольору і ще щось…. Він вже відвик від такої їжі. Але не образив свою матір, а просто сказав: «Завтра моя Надя будет обед готовить. Ты, мам, отдохни». Ввечері мама тихо сказала: «Спочатку туалет, потім обід». Батько прокинувся засвітла, пішов в ліс, і в обід у бабусі на подвір’ї стояв новісінький дерев’яний туалет. З дверима і віконцем. Такий собі привіт з Сахновщини, адже батько всьому навчився у тестя-українця. А тим часом мама закінчувала варити борщ і вареники з картоплею. Бабуся кричала у відчинені вікна сусідам: «Дуня, приходите на обед! Герина жена украинский борщ сварила и пельмени с картошкой!»
Спочатку сусіди подивились на туалет, посміялися і пішли обідати… Обід сподобався сусідам і родичам. З’їли все і записали рецепта! Бабуся з гордістю дивилась на маму, а про батька й казати нічого – мама була його гордістю. Він подивився на всіх і каже: «А тепер тихо… Надя петь будет…» Мама дуже любила співати, а він слухати. Мама заспівала декілька українських пісень, і вечір української культури міг би на цьому завершитись, якби одна товста сусідка, напевне, ображена такою увагою до мами, не сказала: «Да, вы, украинки, можете и борща наварить, и спеть… а вот про нас, русских баб, Некрасов какие слова написал!!!» Товстуха гордовито подивилась на маму і голосно сказала: «Коня на скаку остановит, в горящую избу войдет!» На що моя мама спокійно відповіла: «Та то вы своих мужиков в руках держать не можете. Оно нажрется браги и заснет с сигаретой…подпалит избу с сараем… а бедная баба не знает, куда ей бежать – в горящую избу, спасать пьяного мужа, или коня на скаку останавливать, бо сарай горит…»
P.S. Коли ми приїхали в це село через кілька років, у кожному дворі можна було побачити туалет.
Тетяна Малахова
