"Спасібо." Журналістку з України "вперше так накрило" в аеропорті Стокгольма при посадці на літак до Києва
Каже, бо ж літак до Києва. А значить треба казати «спасібо». Мене вперше так накрило.
Я сиділа дві години і слухала людей, які чекали посадки на той самий літак, слухала їхню польську, швецьку, англійську і російську. І я розуміла, що ми летимо в якісь дві різні країни. В мою, яка є українською. І їхню, де українське може нон-стоп звучати не українською. А потім цей приємний до скрежету зубів бонус від МАУ у вигляді російської після української і англійської.
Для кого? Може, для росіян? А ні, для наших людей, «которым так удобней». Сервіс йоптить. Бо ми не говоримо своєю мовою. У нас є тисяча і одна причина, щоб не говорити своєю мовою. Тисяча і одна причина, щоб використовувати її лише про потребі. Нам важко, незручно, нас ламає, ми і так доста патріотичні, патріотизм не у мові, якою говориш, а в тому, шо робиш. І ще мільйон пояснень своїй ліні вивчити однойменну з державою мову країни, де живеш, або небажанню виділятися, говорячи тією, яку чув від мами і тата.
І писатиме на наших гейтах «kiev» і казатимуть нам «спасібо», бо ми, курва, самі не можемо визначитись нам до красівих чи до розумних. І казатимуть нам «спасібо», бо ми не поважаємо себе достатньо, щоб цінувати наше «дякую».
Інна Білецька
