Усіх цікавило, коли нарешті Настя заміж вийде. Мовляв, засиділася в дівках. Пора б і сім’ю мати. –Якщо доля, то і на печі знайде, – так завжди казала Настусина баба Катя. Свою долю Настя зустріла в лі
Деякі пропонували познайомити з порядними хлопцями, котрі, як і Настя, не шастали по дискотеках, соромилися заходити в сільський бар, де чи не щовечора збиралася молодь, вели скромний спосіб життя . Про таких кажуть «домашні діти». І хоч Насті йшов уже тридцять другий рік, вона залишалася «домашньою». Джерело
Краща випускниця школи й вузу, якій пророкували велике майбутнє, щира, добра, сором’язлива, вона залишалась одиначкою. Повертаючись з роботи, допомагала бабусі по господарству, частенько полола городину, консервувала фрукти та овочі – заготовки на зиму. Їм з бабусею багато не треба, але молодші брат з сестрою ще студенти. Коли приїжджають додому, беруть у чемодани чимало домашніх харчів. Вчаться добре, мають стипендії. Але хіба ж на неї виживеш у місті?
Деякі хотіли породичатися з меркантильних інтересів: дівчина розумна – інститут закінчила, має гарну роботу. Міцно стоїть на ногах ще й завдяки працьовитим батькам, що добрий десяток років надсилають чималі грошові перекази. Про перекази знало все село, адже приходили вони на поштове відділення.
Проте Настя не зважала на пересуди. Рота нікому не затуляла. Перечитала не лише власну бібліотеку, але й добру половину публічної. Спілкувалася в соцмережах, а вихідними любила прогулятися лісом чи просто посидіти на березі річки, що протікала неподалік села. Там було дуже тихо і затишно. Височіли зарості рум’янцю та дикого маку, поміж яких впліталися синь волошок, а біля самої води ніжно цвіли незабудки.
Саме ці квіти нагадували їй про перше кохання. І хоч воно, оте кохання, давно одружилося, жило в столиці і мало двох дітей, приходила на місце їхньої першої зустрічі, рвала букетик незабудок, клала їх у тарілку з водою й спостерігала, як ніжно вони піднімають догори свої голівки.
Так було й цього разу. Сиділа одиноко на березі, дивилася на купчасті хмаринки, що збиралися докупи. «Напевно, на дощ. Пора додому».
Підвелася, взяла в руки босоніжки й рушила стежиною на ґрунтівку, якою мчав легковик. Спинилася, щоб пропустити. Але автівка різко загальмувала. Незнайомець за кермом пильно вдивлявся в дівчину. Із заднього сидіння вискочила Лариса – колега по роботі.
– Ти що, вже додому? – радісно спитала.
– Так, небо хмариться, не хочу змокнути.
– Гайда з нами на пікнік! Це – Віталик, друг мого Льоні. Та й діти будуть раді.
А ті – одне за одним – вилізли з машини , вхопили її за руки:
– Їдемо! Їдемо! Будь ласка.
І вона погодилась. Не маючи своїх дітей, дуже любила чужих: пригощала ласощами, залагоджувала дитячі кoнфлікти, іноді надавала першу мeдичну дoпомогу.
Сутеніло. А їй здавалося, що пройшла якась мить. Так просто й легко спілкуватися їй ще не доводилося. Нікому в житті вона не відкривала своїх потаємних думок. А в цій приємній компанії вона була відверта й відкрита як на долоні. Віталій кілька років важко працював на нафтових вишках Норвегії, нещодавно повернувся додому, купив квартиру.
– Будь господинею моєї квартирі і мого сеpця, – запропонував наприкінці пікніка.
Їй здалося, що знає його не один день, а все своє свідоме життя. Так невимушено розповідав про себе. А коли про щось призабував – Леонід миттю нагадував, уточнюючи подробиці.
Вони не зустрічалися. Весілля пройшло в родинному колі, а наступного дня їх ніжило анталійське сонце Андріатики. Отака доля – хочеш чи ні, а вона наздожене хоч у лісі, а хоч на печі.
