Їхав поїздом Ужгород-Харків. Зі мною в купе чоловік, один з найдивніших, кого тільки можна зустріти в поїзді. Років 60, невисокий
Питаю – звідки і навіщо, чому не літак, чому він їде через кордон поїздом? І це обтягнуте шкірою виснажене обличчя, з небагатьма зубами відповідає: в Харкові мене чекає прекрасна українка, моя наречена, я на ній одружуся, вона просто бьютифул. Конграчюлейшнз, вражено сказав я, у відповідь він без тіні емоцій важко кивнув.
Питаю провідницю – чи немає іншого купе? Ні, весь поїзд забитий під зав’язку. Ок. Вранці на вокзалі в Харкові дивного англійця ніхто не зустрів. Я запитав його на пероні – вас хтось буде зустрічати? Ні. Тоді візьміть носія, ви ж не зможете самі донести ці валізи, ви ж навіть не знаєте куди йти і не зможете ні у кого запитати. Старий відповів, що грошей немає. Те ж саме він твердив і носіям, які до нього підбігли.
Ок. Я розвернувся і пішов. Думаю, звичайно, що ніяка наречена його не чекає, і нікому він в Україні не потрібен. Нафантазував собі, що це або нещасний, якого в інтернеті жорстоко обдурили, або якийсь доходяга, якого якісь європейські бандити найняли привезти якусь гидоту і комусь передати.
Але навіщо я це згадав? Ааа. Засинаючи вночі під свистяче дихання самотньої людини, яка для чогось проїхала на поїзді всю Україну, і для чогось страждає тут зі мною поруч, я згадував численні пости мого дорогого друга, яким я щиро захоплююсь Вахтанг Кіпіані (Вахтанг Кіпіані) про те, як милі дівчата під час частих поїздок по Україні в купе, виявляється, впізнавали метра, як приємно і мило в прекрасній компанії проводив він час … Лежав і думав – ех, “Укрзалізниця”, безсердечна ти лотерея … Не щастить мені просто з поїздами кожен раз, не щастить … Ех х, піду почитаю щось цікаве, там Вахтанг написав як його жінка в таксі підвозила, красиво, елегантно написав, живуть же люди …
Юрій Бутусов
