Чому важливо не говорити заздалегідь про плановані справи
У більшості випадків, я не досягав своїх особистих цілей. На половині шляху втрачав інтерес і звертав з дороги. Це були граблі, на які я наступав знову і знову. Кожен раз дивувався синцям на лобі, але розуму більше не ставало.
Я абсолютно не усвідомлював неефективну модель поведінки, яка не дозволяла мені доводити почате до кінця. І так було багато років. До тих пір, поки я не провів сам собі сеанс психотехніки, який називається Чистий Простір.
Під час сеансу, я виявив неусвідомлювану стереотипну поведінку, яка зводила нанівець всі мої починання. Трохи пізніше я помітив, що подібна поведінка властива більшості людей.
Не стану говорити за всіх. Є люди, які прекрасно знають про цю помилку і діють правильно. І вони домагаються особистих цілей. Вони доводять розпочате до кінця.
Особисті цілі є у кожного
Скинути вагу. Вивчити англійську. Створити комп’ютерну гру. Навчитися грати на гітарі. Ходити в спортзал. Написати книгу. Бігати щоранку. Освоїти сліпий метод набору тексту. Подорожувати. Фотографувати. Відкрити бізнес. Випускати підкасти або вести особистий блог. Все перераховане відноситься до області особистих цілей.
Кожен раз, коли я ставив нову особисту мету, я ділився цією новиною з друзями, батьками та колегами по роботі. Я говорив їм, що збираюся зробити те-то і те-то. Або повідомляв, що вже почав це робити.
” До речі, я збираюся написати роман ”
” Ми з друзями пишемо комп’ютерну гру ”
” Я збираюся зайнятися своїм бізнесом ”
Коли я оголошував свої наміри, то в 95% випадків я не доводив почате до кінця. Мета переставала бути бажаною або шлях до неї опинявся довгим і не приносив радість. Так само, я помітив, що частіше досягав цілей, про які нікому не розповідав.
Цікавий експеримент
Я вирішив пошукати в Інтернеті, і виявилося, заново відкрив Америку! Німецький професор психології Пітер Гольвітцер вивчає цей феномен вже більше 15 років. Одного разу він провів цікавий експеримент. В якості “піддослідних мишей” Гольвітцер відібрав групу студентів юридичного університету. Мета експерименту: з’ясувати, чи впливають публічні заяви про свої наміри на досягнення особистих цілей.
Для цього Гольвітцер склав список тверджень на кшталт: “Я збираюся якомога більше взяти від юридичної освіти”, “Я збираюся стати успішним адвокатом” і так далі. Кожне із тверджень студенти повинні були оцінити за шкалою від “Повністю згоден” до “Повністю не згоден”.
Опитування проводилося анонімно. При бажанні, можна було написати своє ім’я. Так само, в анкетах студентів попросили перерахувати три конкретні речі, які вони збираються зробити, щоб стати успішним адвокатом. Типовими відповідями були: “Я маю намір регулярно читати юридичну періодику” або щось в цьому роді.
Коли студенти здали анкети, Пітер Гольвітцер виявив, що більшість студентів відповіли на запитання і підписалися своїм ім’ям. Деякі взагалі не заповнили опитувальники і зберегли свої наміри в таємниці.
Ті, хто зберегли свої наміри в таємниці… Студенти не підозрювали, що їхні наміри будуть перевіряти на практиці. Вони здали свої анкети і забули про це. Але дослідники на чолі з Пітером Гольвітцером дещо задумали…
Психологи почекали деякий час, а потім штучно створили ситуацію, щоб перевірити опитаних. Вони попросили студентів допомогти їм у проекті, який вимагав аналізу двадцяти кримінальних справ.
Студентам сказали, що вони повинні працювати так завзято, як тільки можуть. При цьому, у кожного є право “забити” на допомогу і піти в будь-який момент.
Кримінальні справи були непростими. Вони вимагали ввімкнення мізків на повну котушку і посидючості. Результати експерименту були однозначними.
Кожен, хто публічно оголосив в анкеті свої наміри на майбутнє, відмовився від роботи. Вони ухилилися від досягнення поставленої мети. І це, незважаючи на відданість ідеї побудувати кар’єру в області юриспруденції!
Тільки ті, хто зберегли свої надії при собі, змогли по-справжньому виконати важку роботу і довести почате до кінця.
Чому люди розповідають оточенню про свої наміри?
Гольвітцер вважає, що це має відношення до почуття самоідентифікації і цілісності.
Всі ми хочемо бути ідеальними людьми. Але заяви про наші наміри важко і наполегливо працювати, найчастіше, є чисто символічним актом. Це всього-лише допомагає нам самовизначитися зі своєю роллю. Наприклад: “Я – юрист”, “Я – письменник”, “Я – фотограф”, “Я – програміст”. Але ненаситний Пітер Гольвітцер провів ще один експеримент, щоб додатково переконатися у своїй правоті.
Студентам показали п’ять фотографій верховного суду. Фотографії відрізнялися розмірами. Від дуже маленької до дуже великої. Випробовуваних запитали: “Наскільки ти відчуваєш себе класним юристом зараз?”
Піддослідні повинні були оцінити свою крутість і відповісти на питання, вибравши одну з п’яти фотографій – “Чим більшу фотографію ти вибереш, тим більш завершеним себе відчуваєш”.
Ніхто не здивувався коли студенти, які раніше заявили про свої цілі і провалилися на практиці, схилялися до вибору фотографії побільше. Навіть одна лише заява про свої плани стати хорошим юристом, змусила їх відчувати себе так, ніби вони вже були хорошими юристами.
Це збільшило їх зарозумілість, парадоксально зменшивши їх можливість до важкої роботи. Вони стали легендами у своїй уяві. А легенди не роблять нудну і брудну роботу.
Джерело:ТУТКА
