Юлія Бориско: Красивого хлопчика з Переяслава-Хмельницького не вернути. Приходько і Петровець не визнають своєї провини…
Щоб визнати свої помилки, потрібно бути сильним. Щоб взяти відповідальність за наслідки своїх помилок, потрібно бути сильним. Слабкі не визнають провини, а вибачаються, тільки якщо їх спіймали і можна з вибачення мати якийсь зиск. У слабких завжди винні інші або винен випадок – “так склались обставини”.
На крайняк, якщо вчинок аж надто віддає злом, слабка людина завжди може скористатись захисним механізмом психіки – репресією – і просто все забути, витіснити в підсвідомість, повірити у зручну і часто повторювану власну версію подій.
Красивого хлопчика з Переяслава-Хмельницького не вернути. І з огляду на обставини його загибелі та поведінку “правоохоронців” усіх рівнів по тому – цей тиждень багатьом з нас дається важко. На сюжеті, де дитину ховали, я відчула, що не впораюсь з емоціями і вперше попросила режисера зробити так, щоб я цього не бачила і змогла закінчити випуск – мені в студії вимкнули звук.
Приходько і Петровець не визнають своєї провини, не співпрацюють зі слідством – вони ж мало що пам’ятають, “у той період часу” по бляшанках “не виконували стрільбу”, і взагалі: а раптом, то хтось інший проходив повз і пальнув у дитину. Очільник поліції Київщини Ценов посипає голову попелом, просить перевести його на фронт і – отримує підвищення: тепер йому підпорядковується вся поліція ООС. Аваков не бачить підстав звільнятись і виглядає праведно здивованим, чому ЗМІ взагалі так ставлять питання.
Князєв в ефірі “Права на владу” розповідає, що це суди з 4700 тисяч мєнтів, що не пройшли переатестацію, повернули на роботу 3100. Спікер Нацполіції Тракало: “Якби суд не відновив на посаді одного з підозрюваних, трагедії можна було б уникнути”.
Тобто в нашій переяслав-хмельницькій трагедії винні суди, виробники бляшанок, може, ще; загалом – випадок.
Слабкість на кожному рівні. І знову слово “правоохоронці” доводиться писати в лапках.
Рік тому в межах фіналу Ліги Чемпіонів на Хрещатику була фан-зона для вболівальників команд Реал і Ліверпуль. Кияни пам’ятають ті дні за веселим європейським духом у середмісті. Фанати Ліверпуля були особливо феєричними, за ними так цікаво було спостерігати. Але мене найбільше вразило інше: як в скверику на Прорізній купка хмільних британців вмостилась не на вільних двох лавках, а на тій єдиній, де скраєчку відпочивав знудьгований український поліцейський. Я тоді подумала, що я би так не зробила, українці би так не зробили. Ми би не сіли поруч з копом, якщо є вільні місця неподалік. Це не про зневагу. Просто психологічно незручно.
І я відчула заздрість. Дитячу заздрість до базового рівня свідомості західних людей, які по-дитячому впевнені, глибинно впевнені, що вони надійно захищені тими, хто взяв на себе обов’язок їх захищати.
