Все буде Україна

Почну з того, що я засуджую рішення хору ім. Верьовки виступути з 95-м кварталом, вважаю цей вчинок необдуманим і ганебним для їхнього колективу, і що вони справедливо отримують шквал критики й стьобу у свій бік (в кінці цього допису я висловлю своє припущення, для чого квартал їм це взагалі запропонував). Але. Мені дуже прикро читати, як чимало моїх друзів і приятелів, ніби в найкращих традиціях українського кордоцентричного максималізму, під одну гребінку з ними ставлять усі національні колективи, які непричетні до дій хору Верьовки. Мені йдеться, передусім про Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. Майбороди, в якій понад 60 музикантів грають на бандурах народних пісень у обробках українських метрів-композиторів. Зараз іде обговорення, щоб позбавити всі ці колективи звань “національних” і забрати в них приміщення на бульварі Шевченка, тому кожен ваш допис, де ви ганите за “совєцькість” і “шароварність” колективи, про які вам нічого не відомо, але які звинувачуєте, буцім вони співають тільки на офіціозних “заказняках” – конвертується у шанси на їхнє зникнення. І перед тим, як ви скажете, нехай ці “анахронізми” зникають, дайте відповідь на такі запитання:
 Чи ви знаєте, що ці колективи, зараз і далі кажу про Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. Майбороди, їздять регулярно виступати в зону бойових дій?
Чи ви чули хоча б раз, як 60 чоловіків співають під акомпанимент 60-х бандур, скажімо, “Гайдамак” Шевченка?
Чи вам відомо, що вони співають пісні УПА, Революції Гідності, “Меч Арея” в обробці під бандуру? Чи уявляєте ви силу, яку дарують 60 бандур і 60 професійних чоловічих голосів під час виконання “Реве та стогне Дніпр широкий”? Чи вам відомо, що вони виступали на революціях, у 2013-2014-му їхні композиції крутили з дисків на Майдані? А зараз чи не єдині, хто їздить із цим мистецтвом у найвіддаленіші районні центри України? Що вони дають публічні концерти з академічним українським репертуаром на шевченкіські дні, Покрову, День Незалежності? Що дають концерти “Пісні визвольних змагань”?
Чи відомо вам, що нині та далі вони намагаються модернізуватися, цієї осені замовили на пошиття сучасніші однострої і планують спільні виступи з сучасними українськими фольквиконавцями?
Чи вам відомо, що вони безперевно тягнуть свою історію та репертуар від 1918-го року, коли їх було засновано гетьманом Скоропадським (цієї капели теж торкнулися сталінські репресії)?
Чи відомо вам, що при Капелі бандуристів існує одна з небагатьох у столиці навчальних бюджетних студій для людей, які хочуть опанувати гру на бандурі, цимбалах і сопілці?
Чи знаєте ви, що вони збирають у Києві повну філармонію своїх шанувальників, що вони мають свою аудиторію? Так, ця аудиторія – не ми з вами, на жаль, хоча могли би бути. Ця аудиторія – це здебільшого старші та літні люди, які прожили більшу частину свого життя якраз за совка, їх, як правило, нема у соцмережах, щоб вони сказали свою думку й висловили свої враження. Але. Капела – це був один із небагатьох шляхів зберегти цим людям українську національну ідентичність як у совєцькі часи, так і нині – коли по нашому ТВ вони дивляться квартали і проросійський трешовий продукт. Але, це ті самі літні жінки й чоловіки, які передавали бруківку на Майдані, плакали, коли несли Майданом труни Небесної Сотні, ті самі, що носили туди супи та закрутки, і жертвують донині по 100 грн із пенсії “нашим хлопцям і дівчатам”.
Фінальне питання:
Чи ви готові взяти на себе часточку колективної відпоівдальності за те, що цей колектив зникне з буття України?
 А зараз я скажу таке, після чого половина з вас кине читати цей пост і не сприйме вище наведені мною аргументи за аргумнети. Бо я упереджена в цій темі родинними зв’язками. Тому що мої батьки Раїса Чорногуз та Ярослав Чорногуз все життя творять у Капелі бандуристів. Тато – артист, а мама – директорка-розпорядниця. І знаєте що? Для них це не просто “робота”, вони цим живуть. Тато, окрім того, що є артистом, написав книгу про історію капели від 1918-го року, мама постійно віддавала зі своєї зарплати гроші, аби вивезти Капелу на концерт, коли не було держфінансування, постійно вишукує спонсорів на додаткові поїздки, це з її ініціативи Капела матиме нові однострої і пробує прилаштовуватися під модерніші реалії нашої культури. Вони обоє викладають бандуру й історію кобзарського мистецтва при студії, про яку я писала вище. Я у ній виростала, і поки мама викладала вокал чи бандуру, мене її студенти няньчили в бібліотеці музичних видань. Це завдяки їм я вмію грати на бандурі і знаю велику кількість українських народних пісень. Ба більше – мої батьки познайомилися в капелі, коли тато навчався там студентом при студії бандури. У певному сенсі я завдячую Капелі своїм існуванням.

 Для капели відібрання статусу національної означає, що їм уполовину вріжуть зарплату, заберуть приміщення, а отже – усі 60+ артистів, які там грають, розійдуться по інших проєктах, і цей колкектив зі 100-річною історією просто припинить існувати. Через наш снобізм. Через те, що ми не Франція, і залюбки похєримо свій національний кінематограф і національне народне мистецтво, яке змогло вийти в ранг академізму.
Прошу звернути увагу на цю проблему міністра культури Володимир Бородянський. З одного боку, цим постом я б хотіла закликати своїх друзів, приятелів, і всім, кому трохи небайдужа українська культура, бути обережними з висловлюваннями й аналізувати перед узагальненнями, а з іншого – я не маю ілюзій.
Виступи на передовій, 100-річна історія – ваще похєр, коли українців серйозно турбувала така єрунда як історична пам’ять і тяглість?

Я не боюся за свою сім’ю за такого рішення, от чесно. Звільнять їх, розпустять колектив, на який мама віддала 30 років життя – ми сильні й дамо собі раду. Але буде соромно за нас усіх, яких вчергове пошили в дурні. Так, я міркую, що хору Верьовки недрарма запропонували виступити з кварталом95 саме зараз, коли зібралася комісія і питання про відібрання статусу національних у державних колективів розглядається цілком сейрозно. У такий спосіб Зе і ко хитро нейтралізували ворожу до них публіку, яка мала би ці колективи захистити від знищення. Оплески.