Право «не хотіти»
Перше, і найважливіше, що варто зробити, це визнати право дитини не хотіти щось робити. Чому це важливо? З того самого моменту, як дитина з’явилася на світ, вона уже самостійна особистість, так, поки ще безпорадна, та, несамостійна (коли я дивлюся на дітей, я так і не можу зрозуміти, як взагалі рід людський зміг вижити і пройти такий довгий шлях розвитку!). І якийсь час малюк, і правда, може здаватися частиною батька, адже роблять вони все разом, а потім … Ніби батьки продовжують в це вірити і грати в цю гру «Те, що хочу я = те, що хочеш ти» і забувають, що може бути по-іншому.
А коли у дитини прорізається свій голос, і вона, тут вже хто як (хтось завзятіше, хтось менше), але, в будь-якому випадку, відстоює своє право чогось не хотіти: не хотіти їсти це або те, не хотіти лягати спати, не хотіти одягатися … Та багато чого взагалі можна не хотіти в цьому світі! І що найцікавіше, в цьому небажанні дитина вчиться визначати свої бажання, відрізняти їх від бажань дорослих. Довгий час до цього і дитина бачила себе в міцній зв’язці з батьком.
Тому важливо позначити ваше розуміння бажань дитини, проговорити, що ви не наполягаєте, якщо він / вона чогось не хоче. Адже, якщо чесно, спробуйте чесно (хоча б всередині себе відповісти на це питання), як часто бажання переконати дитину робити що-небудь це питання вашого авторитету перед нею?
Думаю, кожен з відповіддю визначився і знає, що часом щось можна зробити після, але дорослі не завжди готові погоджуватися. Сверблячі думки проскакують зі швидкістю світла: «А раптом зараз дам слабину і потім буде тільки гірше? А раптом він мені на шию сяде? »Так, топ-10 найбільш виховних фраз радянського часу. Але, якщо відійти від власної важливості в своїх же очах, завжди можна побачити, нехай і маленьку, але людину зі своїми бажаннями, якій важливо бути побаченою і почутою.
Звичайно, є питання безпеки дитини, де не можна використовувати своє право «не хотіти», а з приводу решти – будь ласка, можна разом шукати шлях домовитися. На завершення мені б хотілося ще сказати про право не хотіти ділитися чимось з іншими дітьми. Я розумію, що є страх, що дитина може стати жаднюгою, не зможе ділитися іграшками, але ж це так важливо в дитячому світі і, в цілому, в суспільстві
Але є такий цікавий парадокс: чим більше батько наполягає на тому, що «ти повинен з усіма ділитися!», тим менше шансів, що дитина буде це робити або, добре, буде, але нишком, поки ніхто з дорослих не бачить, віднімати назад , битися, кусатися і всіляко показувати своє право на цю річ. Дитині простіше навчитися ділитися, якщо він знає, що це акт її доброї волі, а не обов’язок, це її справа. Інакше як же усвідомити важливість своїх кордонів, якщо найближчі люди постійно їх порушують і вимагають робити те, чого я не хочу?
