– Не pеви! Це дитячий будинок і тyт таких багато!: Наступного дня усі працівники гipко плакали, на одне дитятко стало менше
Олена вчилася на останньому курсі медичного університету і з нетерпінням чекала, коли вже приступить до справжньої роботи. Свою професію дівчина дуже любила. Вона хотіла стати акyшером гiнекoлoгом ще в дитинстві, коли з подругами грала в ляльки. Діти і таїнство їх появи на світло – завжди хвилювало її уяву.
І ось диплом отриманий – свобода. Ура!
Олена тріумфально купила газету і вдома з гордим виглядом заявила, що буде шукати роботу.
Перші 10 відмов помітно зменшили запал, нікому не потрібен був молодий спеціаліст, всім з досвідом подавай. “А де його взяти ?!” – бурчала дівчина, набираючи черговий номер. Там їй знову відмовили, але запропонували місце в дитячому будинку нянечкою для початку. Олена погодилася.
Дівчина стояла перед дверима будинку і її серце безперестанку калатало. Так хвилююче!
– Добре, ми вас беремо – зневажливо і трохи холодно відповіла завідуюча.
Дівчину аж пересмикнула від її тону. “Як так можна?” – подумала вона про себе.
На наступний день Олена приступила до роботи і вже до вечора вся в сльозах влетіла до завідуючої в кабінет.
– Я так не можу, вони всі плачуть і хочуть до мами.
– Не Реви! Таких тут багато. Не забувай, ти в дитячому будинку – як холодною водою перекинула в відповідь завідувачка.
– Але, але – намагалася схлипувати дівчина.
– Без але! Звикай, дитинко.
Олена йшла ввечері додому вся вичавлена як лимон, вона так ніколи не втомлювалася. Причому втома та була зовсім не фізична, а саме моральна. Не очікувала вона такого і так відразу.
На наступний день дівчина ледве піднялася з будильником і, згадавши вчорашній вечір, тоскно попленталася на роботу. На ноги немов кайдани одягли, кожен крок давався дуже важко. “Знову спостерігати слізки і ці очі, повні відчаю” – зітхнула про себе Олена, відкриваючи двері будинку маляти.
Але яким було її здивування, коли в цей день вона стала свідком вже зовсім іншій ситуації, коли одного з малят забирали прийомні батьки. Це була дуже хвилююча зустріч. Малятко спочатку освоювалося з новими мамою і татом, вони довго спілкувалися. На наступний день знову прийшли, а потім знову. Через тиждень дівчинка вже виїхала з ними. Всі стояли і махали їй в слід.
Деякі нянечки плакали, поплакала від щастя і Олена.
– Знову ревеш ?! Хоча пореви, зараз можна. Так, тут діти-відмовники. Але повір мені, диву тут завжди є місце. Сама бачиш. І заради такого варто працювати. – знову винесла свій вердикт завідувачка.
Але в цей раз Олена вже піднеслася духом і зрозуміла, що у неї не просто робота, а особлива місія організатора зустрічей малюків з їх новими батьками, а це куди відповідальніше, ніж просто стояти на пoлoгах. Тепер Олена ходить на роботу вже з задоволенням, кожен раз смакуючи, що саме сьогодні хтось ще з малюків знайде маму і тата.
Заради такого хочеться жити!
Пише - ukrainians.today
