Чому ми так довго пам’ятаємо образи і не можемо забути своїх кривдників?
Словник подає таке визначення:
«Сум, який був спричинений несправедливо, наруга, а також всі почуття, що викликані цим жестом».
Тобто, якщо ми ображені – ми засмучені, відчуваємо печаль та весь спектр почуттів після цього вчинку.
А що їх викликало… і тут логіка заводить нас у глухий кут.
Дівчина ображається, коли отримала від хлопця не букет квітів при зустрічі, а лише одну квітку; працівник ображається тоді, коли керівництво не удостоїло його премії; дитина ображається на маму тоді, коли вона покарає його за погану поведінку.
Ніби все закономірно – всі головні герої ситуацій засмучені або ображені зовнішніми факторами і саме вони викликали всі почуття, що відчуває скривджений зараз, і ті, що будуть потім – протягом тижня, місяця, може, і всього життя.
Але спробуйте пробачити людину, яка вас образила.
Хлопець подарує букет зі ще більшої кількості квітів, начальники оплатять ще кілька оплачуваних вихідних, мама закриє очі на пустощі малюка.
Ніби і відбувся акт загладжування провини перед ображеною людиною, однак у наступній суперечливій ситуації між цими суб’єктами ображена особа почне апелювати до старих або давніх образ – згадувати про квітку/премію, а діти пригадуватимуть батьківські покарання до зрілого віку.
Чому рана, котру залікували та обробили, далі кровить?
Все дуже просто – справа в ображеній особі.
Якщо дівчина б не очікувала букета – вона б зраділа квіточці, а навіть простій зустрічі з коханою людиною.
Якби працівник не очікував премії – він би не мав претензій до своїх шефів.
Якщо би дитина не сподівалася, що мама її не покарає – вона би з розумінням його сприйняла або навіть би не спричинилась до нього.
Проблема ображеної особи в тому, що вони дозволяють собі ображатися на інших осіб і найчастіше це – прояв невербальної вимоги уваги щодо себе.
Образа – це несправедливий крах наших надій стосовно інших. Але ж наші очікування і ми відповідаємо за те, що вони не виправдані.
Ось чому образу так важко забути – ми самі себе не можемо пробачити, а продовжуємо звинувачувати інших у тому, що вони погано до нас віднеслися через наші власні невиправдані очікування.
