Як ми крадемо у дітей їхній золотий час
Коли я читаю ведичні трактати, то найбільше здивування у мене викликають матері. Те, як вони ставляться до своїх дітей. Наприклад, у Яшоди був не просто син, а маленький ураган. Він крав масло у всіх навколишніх будинках, годував мавп, розбивав горщики, весь час потрапляв в якісь історії, його з народження намагалися вбити.
І що ж робила з ним мама? Била різками, закликала до порядку, скаржилася батькові? Ні. Вона дивилася на нього, як на прекрасну дитину, яка дуже скоро виросте, і тоді буде зовсім іншою, дорослою людиною. І вона насолоджувалася його дитячими іграми, іноді граючи роль суворої мами, яка покарати свою дитину все-таки не здатна. Ми весь час чекаємо, коли діти виростуть. Коли вони сядуть, поповзуть, підуть, заговорять.
А потім зітхаємо, мовляв, раніше краще було! Тепер і бігає швидко, і лізе всюди, і говорить без перервно. Ні, щоб сидіти тихо, говорити за командою, їжею не розкидатися і допомагати. Тобто поводитись як нормальна і добре вихована людина. А точніше, доросла людина, бо маленькі люди таким законам не підкоряються, навіть фізично на це не здатні. Дитинство – це єдиний час, коли ми можемо бути абсолютно вільні у самовираженні. Безпосередні, чисті, відкриті, можемо виражати себе, як відчуваємо. У дитини від народження немає розуміння, що так виражати себе непристойно, неправильно. Але їй обов’язково це пояснять.
Ось так ми й крадемо у дітей золотий час. Час, коли вони накопичують найважливіше для свого зростання – вітаміни любові і розвитку. Коли вони можуть пізнати себе, вивчити самих себе і світ навколо. Цей час колись поцупили і в нас самих. І тепер ми живемо, як не до кінця достиглі банани. Начебто і банани, але якісь несмачні. Багато з нас пишаються тим, що рано подорослішали. Я з півтора роки гуляла одна, під вікнами, в шість років залишалася вдома сама, могла нагріти собі їжу і навіть щось приготувати. До школи я ходила сама – і туди, і назад, самостійно робила уроки. І я пишалася цим.
Я доросла! Але чи встигла я побути дитиною – по-справжньому? Або я так поспішала стати такою, якою мене хотів бачити дитячий садок, що забула найголовніше і втратила власне дитинство? Може бути, саме тому так нелегко іноді буває з дітьми, тому що я сама все це не дограла, не прожила, не занурилася, а просто проїхала повз на експрес-електричці без зупинок? А що буде з тими дітьми, які взагалі не мають дитинства? Які з пелюшок одягаються в джинси й метелики? Вчать англійську і французьку? Які не вміють грати в «Козаків-розбійників», але вже освоїли скрипку? І чи є межа, в якій батьки можуть зупинитися і усвідомити, що тільки що обікрали власну дитину? Що вкрали у неї щось дуже важливе? Що навіки прирекли її стати дитиною в тілі дорослого, який ніяк не може заспокоїтися і знайти себе? Що дитинство для того і треба, щоб бути дитиною – з усіма випливаючими з цього наслідками на зразок колупання в калюжах, іграх та «незручній» поведінці? У відомому трактаті «Тірукурал» Тіра-Валлювара йдеться: Каша, в якій ваш малюк вимазав рученята, солодша небесного нектару.
Ми ж не пам’ятаємо про це. Чи не відчуваємо. Майже ніколи. Кожного разу, якщо моя дитина знову розіб’є або розіллє щось, я ловлю себе на тому, що промовляю мамині фрази. Намагаюся зупинити себе як тільки можу. І закриваю рот. Адже літрова пляшка молока для трилітки дійсно важка. А п’ятирічка не завжди може зрозуміти, що горнятко нестійке. Багато в чому поведінка дорослих може залежати не від них самих, а від недозволених сімейних проблем, закорінених сценаріїв, складних родових переплетень. Деякі з них важко вирішити самостійно.
