“Коли дізналася, що моя народжена донечка має вaжку хвopобу, кuнyлася до родичів по допомогу. Скільки нового я почула про себе”
Ми з чоловіком жили в селищі міського типу. Це начебто ще й не місто, а й не село. Є магазини, лікарні, школи та багато іншого. Можна сказати невелике містечко.
З ріднею ми особливо не спілкувалися, іноді зідзвонювалися і бачилися, але особливих родинних відносин у нас не було.
Через кілька років шлюбу у нас народилася дочка, але не все добре зі здоров’ям – проблеми з опорно-руховим апаратом. У нашому випадку при лікування можна було поставити дитину на ноги. Лікар в нашій лікарні вибuв нам напрямок в місто, але питання упиралося в гроші. Потрібно було на щось нам жити, возити дитину на денний стаціонар, знімати квартиру і т.п. Стали просити грошей у рідні в борг – відмовили всі.
Взяли з чоловіком кредит і вирушили з донькою в місто. Покращення після лікування були помітні. У лікарні нам сказали, що якщо регулярно проходити лікування, то до школи, якщо доча не бігатиме, то як мінімум ходити і рухатися не гірше за інших.
Лікування у нас безкоштовне, а ось де брати грошей на поїздки ми не знали. Тому прийшли до висновку, що потрібно продати своє житло в селищі і купити в місті. Що ми і зробили.
Квартира у нас була трикімнатна, а переїхали ми в однушку. Але залишилося трохи грошей, які ми не чіпали. Чоловік влаштуватися на роботу за фахом не зміг швидко, потрібен був час, щоб знайти роботу, але він його втрачати не став. Порадившись ми вирішили залишок грошей вкласти в свою справу.
Біля нашого нового житла не було місця, де можна було купити фрукти і овочі. Був невеликий супермаркет, але якістю там продукти не радували. Тому ми вирішили поставити овочевий намет.
Я була вражена яка накрутка була на цей товар. Ми брали ящиками на оптовій базі і продавала у себе на лотках. Виявилося, що прибуток в рази. Ну і звичайно є ризики. Фрукти – це не цукерки, де термін придатності на поточний рік, а то й два. Продавати потрібно швидко. А бувало, що ящик огірків розбирали за пару годин, а потім запитували їх ще, але не було. А бувало, що огірки простоявши тиждень йшли на викид.
Ціни ми високі не ставили, продавали тільки свіже. Підвявший товар ставили по уцінки, а сильно порченний – просто викидали.
До зими ми змогли вже відкрити свій теплий павільйон, який чоловік своїми руками ночами переробляв зі списаної вагончика. Чоловік працював, а я сиділа з дочкою, два рази на рік ми проходили реабілітацію і наша малявочка радувала нас на очах.
Зараз не знаю, як у чоловіка вистачало сил працювати цілу добу, але через 4 роки у нас були торгові точки по всьому місту. Притому ми не зупинялися лише на фруктах. На той моменту ми змогли відкрити вже два повноцінних магазини. Розвернутися так швидко нам вдалося, тому що грошей з прибутку ми практично не витрачали. Ми купували найнеобхідніше, а решту пускали в обіг. На другий рік роботи у нас було 4 намети, які в цілому приносили нам 30 тисяч грн на місяць, а ми їли макарони з однієї курячої ніжкою на ніс.
Звичайно нас чоловік не обмежував у їжі сам, я сама вирішила, що так краще для нас. Для дочки до речі у нас було окреме харчування і наша економія її не торкалася.
Коли дочка повинна була піти в школу, то чоловік приїхав завчасно з роботи:
– Так красуні мої – збирайтеся. Досить нам уже економити. Зазнали ми добре, пора для себе пожити.
Я думала, що чоловік хоче зводити нам в ресторан або на розвагу, але виявилося не так. Він привіз нас до великого будинку і сказав, що він наш. Я просто кричала від щастя.
Ми переїхали в свій будинок, дочку стали оформляти в школу, яка була поруч. Обіцянки лікаря збулися – вона практично бігала. Чоловік поставив на подвір’я тренажери для неї і тепер ми займалися не тільки, коли потрапляли на реабілітацію.
Всю нашу рідню ми запросили до нас на новосілля, у чоловіка якраз був і день народження. Вирішили поєднати дві події. Думали налагодити родинні зв’язки. Приїхавши наша рідня байдужа пройшла повз дочку, яку вони не бачили з дитинства. І побігла оглядати будинок. Мені було образливо. Адже це ж рідна внучка свекрухи, а вона навіть не обняла її.
За столом вони не питали, як дитина, як ми ці роки справлялися. Були тільки питання, а скільки будинок коштує, скільки заробляємо і т.п.
Після їх від’їзду увагу рідні полилося на нас рікою. Всі намагалися приїхати до нас в гості, зайняти грошей. Пару раз ми навіть пустили, намагалися займати, але віддачі не було. Приїжджаючи до нас в гості рідня не в чому собі не відмовляла. І нам просто це набридло. Коли в черговий раз моя сестра подзвонила зайняти грошей, то я сказала, що більше нікому грошей ми не дамо і приїжджати до нас без запрошення не треба. Почула про себе багато нового, виявилося, що ми не вдячні. Ось така рідня. Пише - ukrainians.today
