Куди чумаки за сіллю ходили?
Із травня до вересня
Перші суто чумацькі каравани рушили на південь в XV столітті. Про поклади солі в центральній частині України тоді ще не знали. Тому чумаки їздили до Чорного та Азовського морів (а деякі, навіть, і на Каспій), де в природних солоних озерах видобувався цей коштовний продукт. Вже у XVII столітті чумацтво досягло свого розквіту.
Про це свідчить достатньо красномовний факт – лише протягом одного сезону неспішні чумацькі вози доставляли в Україну кілька мільйонів тон солі! По степах Північного Причорномор’я та Приазов’я були прокладені кілька чумацьких шляхів: Чорний, Муравський, Молдавський, Бакаєв. Вивіз солі з озер тривав із травня до вересня, рідше до середини жовтня. Адже на Покрову, зазвичай, розпочиналися рясні холодні дощі, і транспортування припинялося. Загалом, вивозити сіль було можливо протягом 130-150 днів у році.
Чи то ківш, чи то зброя
Спочатку тих, хто возив сіль, так і називали – «солениками». Потім – «коломийцями», а згодом охрестили чумаками. Існує кілька версій походження цієї назви. Згідно першої, вона походить від слова «чум», так у ті часи називався ківш, яким постачальники солі пили воду під час довгого шляху. Згідно другої – від тюркського «чумак», що означає – візник.
Інші дослідники пов’язують її зі словом «чума», адже чумаки часто заражалися цією жахливою хворобою. У перській мові «чумак» означає кийок. Тобто чумак – це людина, що вирушає у подорож із кийком, аби захиститися від нападу розбійників.
Кастинг для волів
Чумацькі турботи розпочиналися ранньою весною, тільки-но сонечко розтоплювало сніжні замети. Перш за все ретельно перевіряли транспорт, адже його технічний стан мав бути бездоганним. Найпоширенішим чумацьким возом була, так звана, мажа. Її глибокий напівсферичний кузов, зазвичай, виготовлявся з липового кряжа. На такий віз можна було завантажувати більше 60 пудів солі. Особливо ретельно відбирали «двигуни» для возу, тобто волів. Це саме той випадок, коли цінувалася не швидкість, а потужність і надійність. Відбір довіряли лише досвідченим чумакам.
А скільки всіляких прізвиськ і народних назв було у волів: «бешкетник» – віл з норовом, «кістяк» – худий, погано відгодований, «караман» – віл чорного кольору, «гузок» – слабенький віл, з маленькими рогами, «кислиця» – упертий віл, якого важко зрушити з місця.
Півень замість годинника
Перед подорожжю, чумаки обирали похідного отамана, слово якого було законом для всіх. Він мав їхати попереду на возі, запряженому кіньми або кращими волами. Розпізнавальним знаком «батька-отамана» була нашита на верх шапки червона квітка. В дорогу чумаки брали нехитрий набір продуктів: сухарі, пшоно, сало, цибулю, барильце для води та баклагу з горілкою. Обов’язково брали з собою півня – замість годинника. Чумацтво було популярним і шановним.
Адже чумаки возили не лише сіль. Вирушаючи на південь, вони завантажували вози зерном, яке користувалося неабияким попитом у чужих краях. Назад привозили рибу, хутра, тканини, вино, прянощі та інші заморські товари та продукти. Чумацький промисел сприяв налагодженню зв’язків між різними, навіть, дуже віддаленими місцевостями. Проте, цілком мирне заняття було небезпечним для життя – на чумацькі обози з товарами часто-густо нападали грабіжники.
Аби захиститися від розбійників, чумаків супроводжували конвойні з числа запорізьких козаків. Звісно, не безкоштовно. За озброєний ескорт доводилося платити спеціальний збір – «ралець».
Не професія, а спосіб життя
Чумаки мали свої звичаї і традиції. Зустрівшись у дорозі з іншим чумацьким обозом, неодмінно зупинялися, розкурювали люльки, цікавилися один у одного про життя-буття. Проїжджаючи по селах, завжди пригощали дітей чимось смачненьким, а бідним родинам давали сіль просто так, без грошей. Чумаки обов’язково привозили різні подарунки рідним та близьким.
От, як пише про це Тарас Шевченко у своїй поезії «Наймичка»:
«Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду.
А всім вкупі – червоного
Вина з Цареграду.
Всього везе…»
Повертаються чумаки у рідні краї – все село виходить на дорогу, зустрічаючи степових мандрівників. А в рідній хаті чекають дружина, діти, і гарячий наваристий борщ стоїть на столі.
Добре вдома, живи собі й живи. Але минає час, і оселяється в серці чумака неспокій. І начебто є ще запаси від минулої поїздки, проте відчуває чумак, що пора в дорогу. Серце кличе його у нову подорож, і нічого із цим не поробиш. Адже чумак – це не професія, це спосіб життя.
