Наймиліша казка на ніч
Прийшов час лягати спати, і маленьке зайченя міцно схопило великого зайця за довгі-довгі вуха. Воно хотіло точно знати, що великий заєць його слухає.
– Знаєш, як я тебе люблю?
– Звичайно, ні, малюк. Звідки мені знати?
– Я люблю тебе – ось як! – і зайченя розкинуло лапи широко-широко.
Але у великого зайця лапи довші.
– А я тебе – ось як.
«Ух, як широко», – подумало зайченя.
– Тоді я люблю тебе – ось як! – і потягнулося вгору щосили.
– І тебе – ось як, – потягнувся за ним великий заєць. «Ого, як високо, – подумало зайченя. – Мені б так!”
Тут зайченя придумало: перестрибнуло на передні лапи, а задніми вгору по стовбуру!
– Я люблю тебе до самих кінчиків задніх лап!
– І я тебе – до самих кінчиків твоїх лап, – підхопив його великий заєць і підкинув угору.
– Ну, тоді … тоді … Знаєш, як я тебе люблю? … Ось так! – і зайченя почало стрибати, крутитися по галявині.
– А я тебе – ось так, – посміхнувся великий заєць, та так підстрибнув, що дістав вухами до гілок!
«Ось це стрибок! – подумало зайченя. – Якби мені б так уміти! ».
– Я люблю тебе далеко-далеко по цій стежці, як від нас до самої річки!
– А я тебе – як через річку і за оооон-ті пагорби …
«Як ж далеко», – сонно подумало зайченя. Йому більше нічого не приходило в голову.
Тут вгорі, над кущами, воно побачило велике темне небо. Далі неба нічого не буває!
– Я люблю тебе до самого місяця, – прошепотіло зайченя, і закрило очі.
– Треба ж, як далеко… – Великий заєць поклав його на ліжко з листя.
Сам ліг поруч, поцілував його на ніч … і прошепотів йому на вухо:
– І я люблю тебе до самого місяця. До самого-самого місяця … і назад.
