«Ніколи не назву вас мамою…»
Дуже шкодувала, що її чоловік Євген, колишній власник фірми, не побачить її щастя, бо ще молодим відійшов у засвіти від невиліковної хвороби.
Весілля відгуляли гучне. Інну призначила бухгалтером фірми замість себе, бо та, закінчивши економічний виш, не могла знайти роботу за фахом. Нічого. Тепер в Олени буде більше часу на відпочинок. І на дітей.
Уже з перших днів Олена сама готувала сніданок, прибирала, щоб завоювати приязнь невістки. Інночка й так на роботі втомлюється, пояснювала своїй подрузі Ользі. І дарма, що та нагадувала, як вона після смерті Євгена розривалася між домом та роботою. Була упевнена, що чинить правильно, жаліючи невістку. Однак, Інночка сприймала цю турботу, як належне. І після роботи поспішала до своєї матері. Звісно, не з порожніми руками. Спочатку Олена якось не надто цим переймалася, але коли Денис попросив порадити, що купити тещі на день народження, їй ніби гострим скальпелем протягли по серцю: два місяці тому про її ювілей ніхто й не згадав…
Тільки Оля, коли Олена була сама, зайшла привітати. Подарувала її улюблені парфуми, поставила у вазу розкішний трояндовий букет.
– О, які красиві квіти! – мовив Денис, повернувшись з Інною з роботи. Нахилився над трояндами, вдихнув медовий аромат: – Правда, Інночко?
Невістка кивнула і обидвоє зачинилися в своїй кімнаті. Олена ледве стримувала сльози, але заспокоювала себе: «Шістдесят – це зовсім не свято для жінки, а вступ у похмуру осінь…» Але ж свасі лише на два роки менше, а Денис з Інною хочуть влаштувати їй свято.
– Не питайте в мене поради. Інна ліпше знає смаки матері, – крізь сльози витиснула Олена.
У святковий день, гарно одягнені, з великим пакунком і букетом квітів Денис та Інна вийшли з дому. Олену навіть не запросили. Їх не було всю ніч. Ображена до сліз, зранку вона виливала по телефону свій біль Ользі. Не почула, як у передпокій зайшла розчервоніла Інна.
– Плітками займаєтеся? Запам’ятайте: свекруха – не рідна мама. І матір’ю я не назву вас ніколи. Не полюблю, як свою, хоч якби ви не старалися!
– Я зрозуміла, дочко, – зблідла Олена. На її очі набігли сльози.
– І дочкою називати мене – не треба! Усе це – хитра гра! Гадаєте, я не розкусила вас? – мов очманіла, верещала Інна. Олена аж дістала з аптечки валідол…
На наступному тижні Денис з Інною перебралися у найману квартиру. Олена навіть захворіла. Хай вчинити таке з нею могла Інна, але щоб син…
Коли народилася маленька Ілонка, Олена вирішила навідати невістку у пологовому будинку. У передачу поклала записку з проханням показати онучку через вікно.
Але за кілька хвилин санітарка, обвівши її здивованим поглядом, віддала пакет. Інна його не взяла. Олена йшла додому розчавлена, знищена, не бачила світу від сліз. З гіпертонічним кризом її доставили у стаціонар.
– Вгамуйся. Про себе подумай. Ліпше видужуй і на роботу повертайся. Врешті, ти ще й заміж можеш вийти, – заспокоювала, як завше, її Ольга.
– Розсмішила ти мене, подруго, – мовила Олена. – У моєму то віці…
Не раз вона просила Дениса привести Ілонку до неї. Та у нього завжди була якась поважна причина: то в Ілонки температура, то зубки лізуть, то було ніколи… Минав час. Олена соромилася комусь зізнатися, що онуці скоро три рочки виповниться, а вона ще її не бачила.
Якось вони з Ольгою прогулювалися у парку. Назустріч їм йшла жінка з маленькою дівчинкою. Олена заледве упізнала сваху Надію. Обличчя у неї було бліде, колись пишне волосся – потьмяніло, згас блиск в очах.
– Ти – Ілонка? – спитала малу Олена.
– Бабусю, хто ця тьотя? – дівчинка нерозуміюче притулилася до Надії. Та не відповіла нічого. Потягнула дівчинку за руку, звернула вбік. Олена не могла заспокоїтися: як так?! Сваху Ілонка любить, а її навіть не знає! Вона ж також її бабуся!
…Одного ранку несподівано завітав Денис. Олена його не чекала. Спитав, як вона себе почуває, чи нічого не треба. А тоді, ніби між іншим, сказав, що Надія – тяжкохвора і лікується в онкодиспансері.
Через місяць Надії не стало. Згасла швидко від саркоми. Олена співчувала Інні, але сказати їй про це ніяк не наважувалася. Ніби стіна відчуження виросла між ними. Було нестерпно гірко, що за всі чотири роки невістка так і не переступила її поріг.
Та якось на світанку у квартирі Олени пролунав телефонний дзвінок. Вона здивувалася: хто б це так рано? І чому не на мобільний?
У слухавці почула схлипування, що вмить перейшло у ридання. Олена нічого не розуміла. Спитала, хто це і що потрібно.
– Я ногу зламала. Слід операцію робити, а з Ілонкою нема кому бути. Якби мама жила… А так… Денис на роботі… Олена впізнала голос невістки, котра після короткої паузи додала:
– Ви зможете? Бо мені більше нікому допомогти. Що скажете, …мамо?
Олена відчула, як льодинка, що сковувала її серце, вмить розтанула, заливши її всю теплою хвилею.
– Звісно, я допоможу. Тільки зберу свої речі. Не плач, благаю, я скоро буду, дочко…
Марія Маліцька
