“Ти ніколи мені не повіриш! Ні, ти точно не повіриш!”: Він вuкpав її та змyсив вийти заміж: На третій день її спозаранку розбудили, Потім відвели в кімнату, дe сталося найжахливіше.
Моя найкраща подруга, яка нещодавно повернулася з Москви (гостювала у родичів) аж захлиналася своїми негативними емоціями: «Ти ніколи мені не повіриш! Ні, ти точно не повіриш?! – кричала у слухавку. – Її викрали, видали заміж, і лише після обряду вінчання вона врешті побачила свого чоловіка!»
Її звати Роза, і вона має п’ятирічну донечку. Вже два роки живе у Москві, працює на кількох роботах, аби була можливість оплачувати орендоване житло і купувати продукти на двох. Розкосі очі, високі скули, смоляне волосся – приїхала із Киргизстану. Чи, якщо точніше, втекла звідти. Студентка, відмінниця, спортсменка, вчилася в університеті, майбутній перекладач, отримувала підвищену стипендію, пише Вісник.
Киргизстан уже давно не купка кочових племен, а сучасна держава. Тож коли на очі потрапляли замітки у газетах про викрадення дівчат, з якими силою одружувалися, завжди дивувалася: «Невже хтось такі дрімучі традиції згадує?» Тим більше, по телебаченню та у газетах тільки й мови, що про звільнених жінок Сходу та кpимінальну відповідальність (10 років тюpми!) за викрадення дівчини без її згоди. Така от «розвага», мовляв, вигідна чоловікам – якщо викpав наречену, то калим (гроші та барани) батькам нареченої менший платиться. І якщо колись жінка у Киргизстані і пискнути не мала права проти, то тепер зовсім інша ситуація.
У той вечір вона поспішала з бібліотеки додому. Тож коли біля неї раптово загальмувала автівка, аж підстрибнула від несподіванки і переляку. А далі чиїсь дужі руки схопили її поперек стану. Ще мить – і вона у салоні автівки, затиснута між двома незнайомими чоловіками.
Скільки їхали і куди везли – не знає. Їй одразу натягнули на голову чадру, через яку світа білого не було видно. Потім машина зупинилася, і її понесли (бо ж брикалася!) у будинок. Дужий поштовх у спину – і все, тиша. От тоді вона зрозуміла, що її викрали! Скоро прийде мулла, за мусульманським звичаєм зробить обряд, і вона стане чиєюсь дружиною. Далі все було, як у тумані.
Роза сиділа, накрита смердючою шматкою, і лила сльози. Час від часу якісь жінки підходили і, піднявши чадру, прискіпливо оцінювали її обличчя – чи гарна наречена? А старі баби, не соромлячись, і в рот заглядали! На батьків, які могли забрати свою доньку, надії не мала. Тато вже мав іншу сім’ю, а мама (за тими ж мусульманськими звичаями) у таких випадках не мала права голосу.
На третій день її спозаранку розбудили, змусили одягнутися і нафарбуватися. Потім відвели у кімнату, де пройшов обряд весілля.
Гoлoсила, як за покійником, бо ж навіть лиця свого чоловіка роздивитися не могла – настільки щільною на ній була чадра. Після обряду її, уже заміжню, відвели у кімнату, де був накритий святковий стіл, і дозволили відкрити обличчя. Тоді вона і побачила, що викрав її Нурбек – хлопець, з яким вона познайомилася у подруги в селі кілька місяців тому. Знайома тоді ще нахвалювала його: мовляв, перший хлопець у селі, багаті батьки – от би їй такого чоловіка!
– Навіщо ти так зробив? – одразу спитала, щойно вони залишилися наодинці.
– Я боявся, що ти мені відмовиш, – відповів похнюплено.
– А це була б ганьба на весь Бішкек! Ти мені одразу сподобалася: так заливисто сміялася і була такою незалежною, що підступитися до тебе було страшно.
Потім дізналася, що Нурбекова рідня таки знайшла її батька, з ним мама була розлучена. І домовилася з ним про «благословення». Калим за неї обійшовся Нурбеку у 600 доларів, кількох баранів і ящик гoрілки. Ось так Роза у неповних 20 років стала заміжньою. Загалом Нурбек виявився непоганим чоловіком. Особливо, коли вони залишалися лише удвох: був ніжним і лагідним, спокійним. Проте змусити себе його полюбити Роза не могла.
Голову постійно свердлила одна думка: вона тут не повноправна людина, а домашня тваринка. Схопили на вулиці, притягнули до хати, показали господаря – тепер люби його. Увечері зустрічай, голову нахиляй, очі не піднімай. Фу! Не хотіла і не могла вона так. Але й не втікала – це було б сaмoгубством для її долі. Краще вже бути заміжньою чи навіть розлученою, але не нечистою втікачкою, слава про яку летіла б попереду неї! І якщо з Нурбеком все складалося добре, то з його впливовою родиною – зовсім ні.
Буквально на другий день після весілля, ледве сонце зійшло, її вже тіпали за плече:
– Вставай, спати довго любиш чи що? Ей ти, лінива тварюко, чоловіків годувати треба!
Таке враження, що все життя у цьому будинку крутилося навколо годування чоловіків. З ранку до пізнього вечора Роза щось нарізала, ліпила, шкварила і парила. Увечері їй блювати хотілося від смажених баранячих ніг та казанів плову. І ще їй не дозволялося сидіти разом з усіма за столом, а лишень прислуговувати. Крикливі баби, які тут, вочевидь, виконували роль наглядачів за молодими викраденими дівчатами, не давали і десяти хвилин на відпочинок. Щойно вона сідала, як одразу хтось прибігав з криком: «Чого розсілася, лінива тварюко?!»
За кілька місяців такого життя Роза стала нагадувати ту ж бабу-наглядачку. Невдоволена, втомлена і роздратована. Не знати, на скільки б вистачило її терпіння, якби не щасливий збіг обставин. Раптом мати повідомила їй, що помирилася з батьком і переїжджає до нього. Тож якщо молода сім’я хоче, може переселитися у батьківський дім. Це був воістину щедрий подарунок! Щоправда, Нурбека відпускали зі скандалом. Навіть позбавили його грошової підтримки. Принаймні так він розповів опісля Розі, коли вони стали жити самі. А вона і вірила.
Вже будучи вaгiтною, рахувала копійку до копійки – економила, бо ж це Нурбек заради неї посварився зі своєю ріднею. Потім народилася Гуля, а Нурбек нібито влаштувався на якусь роботу. Повертався після півночі: то злий, як чорт, то щасливий і збyджений. Іноді навіть грошенят підкидав – і це було справжнім святом!
Одного вечора у двері подзвонили. Подумала, що то Нурбек повернувся, і одразу відчинила. Але натомість у квартиру ввалилися якісь здоровезні чоловіки. Стали кричати про якийсь борг, махати перед обличчям ножем і погрожувати порiзати її на шматочки! Бандити перевернули у будинку все з ніг на голову і забрали єдину її цінну річ – ноутбук. Так вона дізналася, що її чоловік – гравець.
Не могла повірити, що так можна обманювати! Нурбек просаджував просто шалені гроші у казино. Ніхто його не випускав у «вільне плавання» без копійки – на 18-річчя доволі багатий батько поклав на рахунок свого улюбленця Нурбека велику суму. Роза зрозуміла, що це початок кінця і треба рішуче міняти своє життя. Навіть не заради себе, а заради майбутнього доньки.
Хотіла, щоб вона стала справжньою вільною жінкою, яку вже не можна хапати на вулицях, викрадати і силоміць тягнути до шлюбу. Нурбек плакав і клявся, що це було востаннє і вже завтра він почне шукати роботу. Повірила, але коли за тиждень він знову прийшов далеко за північ обшарпаний, n’яний і злий, поставила на їхніх стосунках жирну крапку.
Поки у неї не забрали ноутбук, вона в Інтернеті списалася з кількома перекладацькими фірмами і навіть отримала від них ряд замовлень. І от зараз, якраз вчасно, за роботу їй заплатили неочікувано щедро. Гонорару вистачило на квиток до Чехії і перший місяць життя.
Вона нікому не сказала, що буде від’їжджати – взяла лише валізу з найнеобхіднішим, Гулю за руку і втекла підкорювати інші вершини. Пише - ukrainians.today
