Все буде Україна

Хочеться відразу вигукнути: «Моя дитина не така!» так? Швидше за все, так і є: ваша – не така. І багато хто не такі. Але велика частка істини в тих словах є і не треба далеко ходити за прикладами.

Виховання – основна функція батьків, а не вчителів

А починається все з малого. Поділюся особистими спостереженнями.

Восени в нашій школі відбулися невеликі зміни: для першокласників відкрили вхід через інші двері. Щоб діти не плуталися і звикли, адміністрація встановила тижневе чергування: дві мами приходили допомогти хлопцям зорієнтуватися в новій обстановці.

Так ось, одна з чергових мам розповіла, що протягом ВСЬОГО цього тижня половина їх класу (це не перебільшення, осіб п’ятнадцять точно) спізнювалася на перший урок. Тих, хто запізнився, вона збирала о 8.30 і вела в клас.

Весь тиждень! При тому що справа відбувалася в листопаді.

Батьки водили дітей в школу вже два з невеликим місяці і могли навчитися розраховувати час так, щоб не спізнюватися. Могли. Але не робили цього.

Виходить, людей не хвилювало, що вони відволікають вчителя, інших дітей, що, врешті-решт, їх власна дитина нервується, тому що спізнюється.

Зате дуже обурювало, що вчитель в результаті зустрічає їх «з незадоволеним виразом обличчя»!

Але ж запізнення завжди вважалося поганим тоном і проявом неповаги до іншої людини.

Тато мені з дитинства втовкмачував у голову: «Краще приїхати на годину раніше, ніж спізнитися. Зроби все можливе, але приходь вчасно. Не можна змушувати на себе чекати».

Це нормально. У цьому немає ніякої доблесті або суперздібностей.

Зараз більшість дітей в школу приводять або привозять. ІЗ запізненням. Значить, ми з раннього віку вчимо дітей не поважати чужу працю і час. Тому що самі цього не робимо.

Але це все квіточки, насправді.

У класі, де вчиться син знайомих, стався такий випадок.

Одним з учнів був абсолютно некерований хлопчик, назвемо його Вася. За поведінку тверде «незадовільно».

В якості жертви вибрав собі вчителя малювання – молоду дівчину, тільки недавно зі студентських лав – і на її уроках влаштовував справжній шабаш. Зривав заняття, кричав, пащекував.

Про це мені розповів син знайомих, тобто теж хлопчик, але для нього така поведінка була неприйнятною. Хуліган продовжував знущатися над вчителькою доти, поки одного разу вона не витримала – взяла його за руку і вивела з класу.

І що ви думаєте? В школу прибігла розлючена мама Васі, влаштувала розгром, загрожувала усіма можливими карами за те, що «вчитель побив її дитину» і найголовніше, що вчителька «не вміє виховувати дітей». Вчителя попросили звільнитися за власним бажанням. Добре, що ще за статтею не звільнили, якось домовилися.

У мене виникає запитання: з якого часу вчитель – це вихователь? Хіба його основне завдання не в тому, щоб вчити дитину, передавати знання?

Так, виховна функція теж важлива, але вона все-таки на другому місці. Адже ніхто не вимагає від учителя хімії старших класів, щоб він виховував учнів? Або від викладача університету?

Виходить приблизно так: батьки не змогли виправити якісь недоліки дитини, загладити «гострі кути», відправили її до школи і тепер вимагають, щоб учитель зробив за місяць те, що вони не змогли за 7 років – навчити її хороших манер, поваги до старших, вміння добре себе поводити.

Але їй вже 7 років! Всі ці роки її ніхто цьому не вчив. З чого раптом дитина повинна змінитися?

Ще помітила тенденцію: ми не привчаємо дітей думати про інших. Це чомусь не прийнято сьогодні. Моветон.

«Що тобі до інших, ти про себе подумай!» Головне – займи, дитинко, перше місце, стань в першому ряду, сядь на стільчик зручніше, відсунь, розштовхай. Вчителька на зборах розповіла, як діти підходять до неї на екскурсії, відсувають інших в сторону, простягають телефон:

– Сфотографуйте мене і відправте моїм батькам.

– Спочатку я сфотографую Михайлика, він теж хоче і раніше підійшов.

– Але ж мені важливіше!

Семирічна дитина щиро дивується, коли чує про те, що іншим дітям теж потрібно зробити фотографію. Як це? Хіба не тільки я важливий?

Так, багато дітей хочуть бути першими, але це одне. Зовсім інше – коли це бажання заохочується їх дорослими на шкоду бажань інших і всупереч елементарним нормам пристойності.

Так і хочеться запитати батьків: а що, якщо потім точно так же хтось не подумає про вас, про вашу дитину?

Діти кричать і знімають дах у аптеці, куди зайшла старенька бабуся, у якої болить голова, на вулиці поруч з візочком, в якому спить малюк, в крамниці, відвідувачі якого не зобов’язані слухати цей гамір тільки тому, що «це ж діти».

Бувають, звичайно, різні ситуації, і діти складні, з особливостями і мами втомлені з трьома малюками – це в дійсності інша історія і скоріше за все виняток з правил, до яких більшість людей ставляться з розумінням.

Але частіше все виглядає зовсім по-іншому. Цілком собі здорова і енергійна мама навіть не розуміє, що її дитина поводиться погано, когось турбує, комусь заважає, псує речі. Для неї це норма. Ви ще й винуватим опинитеся, якщо подивитеся на дитину «якось не так».

Але вибачте, ми живемо в суспільстві і не тільки ваша дитина має право на комфорт. Хочете, щоб кричала і висіла на стелі – будь ласка, нехай робить це у себе вдома! Якщо вже ви йдете з ним в громадське місце, навчіть чадо поводитися відповідно.

Ми сиділи з чоловіком в кафе. Увечері. Близько 22-ї години. У нас на столі стояли чашки, тарілки і якась лампа.

У кафе були діти. Вони бігали між столиками і кричали, незважаючи на те, що в закладі була обладнана дитяча ігрова зона. Звалили якийсь фікус, розбивши горщик. Офіціантка, посміхнувшись, почала збирати уламки. Діти продовжили гру. Батьки навіть не перервали своєї бесіди.

Потім один з хлопчаків підбіг до нашого столика і схопив світильник, маючи намір кудись його поцупити. Чоловік тут же відреагував: «Ану постав на місце!» Хлопчик поставив, відійшов і більше до нашого столика не підходив. Тобто, він цілком нормально реагував і був в змозі зрозуміти, що можна робити, а що не можна.

Тим часом, його батьки так і не втрутилися і, судячи з усього, взагалі не часто вимовляють в будинку слово «не можна». Здається, деякі зараз називають це «виховувати вільну особистість».

Знаєте, особисто мені не хотілося б жити в світі особистостей, вільних від співчуття, уваги до інших, уявлення про гідне і непристойне. Де – «це мені», «а це знову мені». Де дорослі і вчителі – не авторитет. І дитині своїй такого не побажаю.

Ось недавно минув День захисту дітей і в соцмережах раз у раз спливали милі картинки із серії «Щастя – це діти, захистимо їх від зла».

Тільки здається, все частіше потрібно захищати дітей від нашої сліпої любові, що не вміє сказати «ні» або покарати, коли необхідно. Нашого ідолопоклонства, що робить дітей маленькими божками, з яких все сімейство здуває пилинки. І зробити це заради самих же дітей. Щоб в своєму вже дуже недалекому майбутньому вони жили серед людей, а не «вільних» товстошкірих егоїстів.

Джерело:ТУТКА