Всі терпляче чекали, коли закінчиться дощ…
Мені ж завжди подобалося дивитися на опади. Я розчинялася в звуці води з небес, яка змивала бруд і пил з нашого світу. Раптом пролунав голос дівчинки. Він був таким солодким, що всі присутні потрапили в гіпнотичний транс.
– Мамо, а давай підемо під дощем! – сказала вона.
– Що? – запитала мама.
– Давай підемо під дощем, – повторила вона.
– Ні, дорога, ми ще трохи почекаємо, поки він не стихне.
Дівчинка замислилася на хвилину, а потім сказала:
– Ні, ми не будемо чекати, мамо. Ти сьогодні вранці не так говорила.
Вона простягла мамі руку.
– Що я говорила вранці? Хіба я казала, що ми пройдемо під дощем і не намокнемо?
– Невже ти не пам’ятаєш? – здивувалася дівчинка. – Коли ти розмовляла з татом про його рак, ти сказала: «Якщо Бог дає нам сили, щоб пройти через це, то ми зможемо пройти через що завгодно!».
Запанувала мертва тиша. Готова присягнутися, що крім дощу не було чутно ні звуку. Всі стояли мовчки. Ніхто навіть не ворухнувся. Мати зробила паузу і задумалася над тим, що сказати дочці і як вчинити. Деякі, можливо, почали б лаяти дівчинку за дурість. Інші б проігнорували її слова. Але цей момент був дуже важливим, майже вирішальним, в житті маленької дитини.
– Люба, ти абсолютно права. Давай підемо під дощем. Якщо Бог посилає нам стільки води, можливо, нам дійсно потрібно скупатися, – сказала мама.
А потім вони побігли додому. Ми стояли і з посмішками дивилися на те, як вони стрибали по калюжах. Деякі з нас брали з них приклад і, сміючись, вибігли під дощ. І так, я теж зробила це. Я побігла. Я змокла. Мені теж потрібно було скупатися. У житті кожного є втрати і трагедії. Але навіть в найтемніший час, якщо ви вирішите бути хоч трохи щасливим, то зможете подивитися на речі іншими очима. Носіть улюблений смішний капелюх, їжте морозиво на вечерю і танцюйте під дощем. Створюйте дивовижні спогади, тому що це єдина річ, яку у вас ніхто і ніщо не відбере.
