Вже й ложку в руках не тримає – то розіллє, то розсипле. І нічого не скажи, відразу в сльози. Євдокія Іванівна почала збирати у невеликий пакет речі
– Ну ти бачила, сама вже ложку в руках не тримає, а все намагається щось робити, тільки псує – то розіллє, то розсипле. І нічого не скажи, відразу в сльози, – досадливо поскаржилася Олена подрузі, що саме була в неї. Та розуміюче й співчутливо покивала головою і зазбиралася додому. Господарка пішла її проводити.
Коли жінки вийшли, Євдокія Іванівна почала збирати у невеликий пакет речі. «Ну й піду, якщо я їм не потрібна, – бурмотіла вона собі під ніс. – Туди не лізь, туди не ходи, що не скажеш – усе невлад. Їм би хотілося, щоб я тільки сиділа у своїй кімнаті, на очі не потрапляла, погодували – і все, як собаку».
Вона кинула погляд на свій комод, де стояли світлини – її, молодої, з усміхненим чоловіком і маленькою донькою (де ті роки!), з доньчиного весілля, малих онуків, які тепер вже самі мають родини й рідко з’являються тут. Потім переступила поріг дому. Пішла просто за дорогою, поринувши у невеселі думки.
Усе життя, починаючи з воєнного та повоєнного дитинства, Євдокія працювала. Життєрадісної вдачі дівчину, в якої все в руках гoріло, помічали й пропонували дедалі вищі посади. Це потребувало відповідної освіти, тому закінчила заочно інститут. Безоглядно віддавалася праці, була справжнім командиром на виробництві, справедливим і шанованим. Доньці, мабуть, її не вистачало, але ж тоді так усі жили – спершу думай про Вітчизну, а потім про себе.
Тлом до роботи пройшли найважливіші події – дорослішання доньки, закінчення нею вишу, нарoдження дітей, а її, Євдокії Іванівни, онуків. Усе здавалося сталим і непорушним.
Першим удaром стала смeрть чоловіка. Міцна підпора, що тримала її, рухнула. Потім на роботі, де вона й після настання пенсійного віку багато років працювала, її пишно спровадили на пенсію.
І раптом виявилося, що все, що складало сенс життя багато десятків років, кудись зникло. Досі здавалося, що на роботі без її досвіду, її вміння вести колектив, «виконувати й перевиконувати», не обійтися. Ну хто краще за неї міг це зробити? Та ніхто. А тут – з ввічливою посмішкою випровадили і, здається, зітхнули з полегшенням, а її місце посів молодий та амбітний юнак.
І командирка, що залишилася без команди, не те що розгубилася, а впала у відчай. Намагалася й дома встановити владний порядок, а там, виявилося, давно свій сталий сімейний устрій. Куди не діткнеться – все невлучно, не так, як прийнято доньчиною родиною, навіть тарілку й ту – не так помила, не туди поставила. Тепер уже нею командували, а вона мала підкорятися.
Вибuта зі звичної колії, усунена від діла, Євдокія Іванівна зіщулилася, помeркла, звідки й хвороби навалилися, пам’ять почала підводити. Все, що було в житті, – ніби тільки сталося, а що було вчора або позавчора – геть забувала, чим і дратувала інколи близьких. Вона, у свою чергу, плакала, відчуваючи своє безсилля, ображалася на будь-які, здавалось би, дрібниці. Ну хоча б от сьогодні – ну що варто було доньці при сторонній людині не розмовляти так з матір’ю?
– Бабусю, вам допомогти?
Євдокія Іванівна здригнулася. Вона й не помітила, що вже смеркається, а вона сидить зі своїм пакетом з речами на околиці селища на якомусь поваленому дереві, незчулилася, як потрапила сюди. На неї дивилася усміхнена дівчинка. Здалеку їй махали друзі – здається, компанія йшла з річки.
– Та якби до центру мене довели, а там уже до дому недалеко.
Так, у компанії дітей, і посунулася назад, дослухаючись до їх розмов із не завжди зрозумілими словами. Здалеку побачила доньку, що стояла на перехресті, розгублено озираючись. Олена побачила матір і кинулася до неї:
– Мамо, ну де ж ти поділася? Я вже в міліцію хотіла йти… – Побачила в руках матері пакет: – Чи ти вирішила з дому піти?.. Ну ти що, там діти приїхали, ми стіл до вечері накрили, кинулися – а тебе немає. Усі чекають, ходімо. – Вона рішуче забрала пакет і взяла маму під руку.
