"Був звичайний день, а може незвичайний. Важко сказати, як воно було. Степан подзвонив зранку батькові, привітав його з Днем Народження і вечором - зaгuнув.."
Був звичайний день, а може незвичайний. Важко сказати, як воно було. Степан подзвонив зранку батькові, привітав його з Днем Народження і а вечором – загинув..
Батько Степана – подзвонив матері і сказав, що їхнього сина вбили на війні. Вона не повірила: “Цього не може бути” – кричала жінка, адже збиралась до сина в Тернопіль, там де він мав бути – проходити практику в університеті, проте реальність була жорстокою..
Степан Степанович Стефурак народився 4 серпня 1995 року в Топорівцях Городенківського району Івано-Франківської області, Україна. Навчався в Тернопільському національному технічному університеті (третій курс). Брав активну участь у Революції гідності. Навесні 2014 року пішов добровольцем на Схід в складі Добровольчого Українського Копусу “Правий сектор”.
Загинув 22 вересня 2014 року в селищі Піски у Ясинуватському районі під Донецьком. Він нікому не сказав, що пішов воювати. Вся родина думала, що Степан навчається в Тернопільському Національному технічному університеті.. Але хлопець в цей час боронив Україну! В сім’ї разом з Степаном, проживало, ще три брати. Як згадують родичі і близькі хлопця, він завжди вирізнявся від інших. Завжди допитливий, все його цікавило.
Навіть коли навчався в університеті- ця звичка не покидала Степана. Викладачі теж пригадують цю рису. Степан обрав спеціальність “фінанси і кредит”, що свідчило про його немалий склад розуму. В цього хлопця, майбутнє могло бути зовсім інакшим. Адже в наш час уже починають цінувати розумних людей, але він все поклав на вівтар боротьби за свою країну.
Їдучи на війну, Степан обрав собі позивний – “двадцять четвертий”. . Номер його рідної хати – 24, номер його місця в автобусі, що вирушав у зону АТО – 24, його номер у списку бійців – 24.
Побратими згадують про Степана з сльозами на очах. Розказують, що він був душею і мелодією компанії. Йшли в їдальню – Степан грав на гітарі, відпочивали під час боїв, він співав їм своїх пісень.
Напередодні загибелі, хлопця мучила одна проблема. Він не знав, що робити? Його матір хотіла їхати в Тернопіль, щоб провідати Степана. А Степан в цей час був на передовій. То ж перед ним стояла дилема: розказати мамі правду про війну чи виїхати в Тернопіль, щоб там зустріти її. Проте не встиг нічого зробити, а в Тернопіль все таки приїхав, але в труні.
Василь, брат Степана, який в той час воював під Дебальцево з сумом пригадує ці події. _ Степан мені дзвонив в той день, але я не міг підняти трубку, росіяни гатили з артилерії по нас. Від тоді старший брат Степана не святкує свій день народження, адже це нагадування про смерть рідної людини.
Друзі з Тернопільського університету, які спілкувались з хлопцем перед загибеллю, згадують, що запитали його, коли приїде до них. Він відповів: “Певне, вже ніколи”. В Тернопіль все таки боєць ДУК “Правий сектор” повернувся і його зустрічали тисячі тернополян, проте вже мертвого. Останній запис на його сторінці в соціальній мережі був таким: «Рабів до раю не пускають! Слава нації!» Востаннє заходив у мережу 22 вересня о 10.27..
Через півроку після загибелі хлопця і його батько пішов на передову – помститися за сина. Два роки відслужив, а потім на полігоні внаслідок того, що перевернувся БТР, отримав складну травму – поламані ребра, таз, нога… Більше півроку не міг ходити.
Сьогодні розмовляв з батьком Степана. Набрав його номер і завмер, а що робити, що казати? Вітати з днем народження – в цей день його син загинув!? Просто приніс свої співчуття і і побажав йому здоров’я. Хоча чути його голос – невимовно важко. Він і подумати не міг, що у свій новий рік – плакатиме..
Пан Степан після двох років війни і важких травм не покидає військове ремесло. Вчиться на офіцера, проте в душі, не дай Боже пережити таке. Перед своєю загибеллю
Степан опублікував вірша, який став для нього і матері символічним. Адже хлопець не зустрівся з найріднішою на світі, не зумів попросити пробачення, розказати про свою таємницю..
Цей вірш – це символ всіх хлопців, які загинули в бою за Україну, чиї матері навіки втратили своїх кровинок. Вічна пам’ять, Степане, “24”!
Мамо, не плач.Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
