Все буде Україна

Надію я зустріла в одній з лікарень. Забігла провідати давню подругу. І, як буває, серед незнайомих людей, розговорилися. Поміж бесідами про погоду, політику, високі ціни і низькі зарплати, жінки виповідали свої життєві історії. Найбільше мене вразила розповідь Надії. Можливо, вона стане уроком і для читачів «Сімейного гніздечка». За матеріалами видання Наш День

– Останнім часом лікарня стала моїм другим домом. Певно, спокутую свій гpіх, – гірко зітхає Надія. – Зачекайте, я усе за порядком розкажу, ось тільки доньку з чоловіком зустріну, здається, вони якраз приїхали.

Справді, у палату заходить уже в літах чоловік. За ним вбігає дівча.

– А ми тобі пиріжків привезли. Тато казав, що ти скоро одужаєш і будеш з нами вдома. Так, мамо?

– Так, маленька, так, моє сонечко. Мама скоро прийде додому, до тебе…

Надія ніжно пригортає до себе доньку. Голубить біляву голівку, обціловує рученята.

Через якийсь час чоловік нагадує дружині, що їм пора з донькою на маршрутку. Дівчинка неохоче вивільняється з маминих обіймів.

– Ми скоро знову приїдемо до тебе. Правда, тату?

Сумним поглядом проводжає Надія чоловіка і доньку до дверей лікарняної палати. Підвестися вона не має сил. Жінка заплющує очі, та сон, очевидно, не йде до неї. І вже тихим, ледь чутним струмочком ллється жіноча сповідь.

– Бачили Оксанку, мою донечку? Гарна, правда, потішна така. А як мене любить, жаліє, помітили? А я її не хотіла, нізащо не хотіла наpoджувати. Питаєте, чому? У такому віці, сорок п’ять років мені минуло. Старша донька вже заміж вийшла, онука вже мені подарувала. Всі на роботі до мене: молода бабця… А тут раптом: стара мама. Думала, що люди скажуть…

Справді, життя Надії до її пізньої вaгiтності було порівняно спокійним. Непогана робота, де цінили і поважали її. У містечку про їхню сім’ю завжди можна було почути добрі слова. І раптом, як винести на люди те, що трапилося з Надією, мов з якимось дівчиськом?

– Я й не сподівалася, – каже Надія. – у моєму віці уже можна було про інше думати. Я й думала, як кожна жінка, якій ближче до п’ятдесяти. Що уже все, уже осінь моя прийшла. Була спокійна, аж поки не заворушилося під серцем дитя.

Вона і тоді не вірила, не хотіла вірити…

– Я не можу наpoдити цю дитину. Зробіть щось, – просила лікарів Надія, – позбавте мене від неї…

Де вона тільки не була, до кого не зверталася. Та всі, навіть «чудодійні» екстрасенси відмовляли Надії.

– А час минав, – каже жінка. – Я була у відчаї. Думала тільки про одне: що скажуть люди? Та й навіщо мені на старість цей сором і клопіт?

Надія ходила до церкви. Просила Бога, аби забрав це дитя до себе. Купляла свічки і ставила їх за те, аби Господь зіслав їй ліпше хвoробу, cмeрть, аніж вона мала наpoдити цю дитину.

– Усе було марно, – зізнається Надія. – Тоді я поїхала в іншу область до одного лікаря, який сказав, що допоможе мені. Звісно, за винагороду. Лікар запитав, чи я знаю, що треба буде фактично yмeртвuти дитину? Робіть, як треба, просила я, але допоможіть мені…

Почалися штучні пoлoги. Надії все було байдуже. Єдине, у чому вона була певна і що тішило її, це те, що коли прийде до тями, дитини уже не буде.

Але… Немовля з’явилося на світ живим. Це була дівчинка.

– Вона жива, жива, – у паніці повторював лікар. – Цього не може бути…

Але це було. Немовля плакало, воно було живе. Надія, мов заведена, просила лікаря щось зробити. Поки не пізно…

Він мовчки віддав Надії гроші, всілякі презенти, що возила йому.

– Ця дитина мала пoмeрти, – сказав. – Але вона залишилася живою. Яким дивом – не знаю. Їдьте додому, ця дівчинка принесе вам щастя.

– Так і росли разом – мій онук і моя донька Оксанка. Тішилася ними і намагалася про все забути, стерти з пам’яті, як страшний сон. Чи балакали про мене люди? Напевне. Але, як кажуть, кожне диво – три дні, а то й менше, якщо інше з’явиться, – розмотує нитку спогадів Надія.

Може б, і забула вона про пережите. Оксанка підросла, скоро до школи. Та раптом ні з того, ні з сього занедужала Надія, гасла щодень.

– Танула я, мов та свічка, що колись ставила, просячи у церкві хвoроби на себе, – каже жінка.

Де тільки, по яких клініках не возили Надію, які світила її не дивилися, а полегшення нема.

– Ось і знову довелося лягти у лікарню, – посміхається кволо Надія. – Згадую своє життя і прошу Бога про одне: щоб повернув мені здоров’я. Оксанка ще така маленька і їй потрібна мама…

Олеся КЕРНИЧНА.