Я так хотіла вже повернутись в Україну. А діти відмовляли. Я й не уявляла, чому вони проти
Чого ти сидиш там, так ніколи з бідності не вирвешся.
– Боюсь, що чоловіка втрачу й донька не знати якою зростатиме!
– Та вони тобі лишень подякують! Подивись, яку я хату збудувала, і двір облаштувала. А наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене обожнюють.
Врешті я поїхала. Сестра допомогла мені роботу знайти відразу. Працювала важко, але й платили досить пристойно. Додому я перші два роки взагалі не приїжджала. А тоді якраз у доньки в школі випускний був і я вирішила їй сюрприз зробити. З’явилась без попередження. А у своїй хаті застала нову господиню. Виявилось, що чоловік досить швидко знайшов мені заміну. А я йому ще й гроші висилала на ремонти. От наївна. Потім мені ще й сказали, що коханка мого колишнього вагітна, тож він в свої 45 молодим татком стане.
Без роздумів я відразу до Італії повернулась. Бажання їхати додому не було. На доньку теж мала образу. Вона ж мені нічого не сказала. Хоча їй всього 17 було, не все розуміла.
Я вирішила заробити на житло Лесі і собі. Ще на навчання треба було. Планувала дві квартири купити десь поруч. Хоча я завжди мріяла про життя в будинку. Не звикла жити без власного двору.
Поступово донька вивчилась. А тоді й хлопця зустріла, вирішила побратися. Тоді я й вдруге приїхала. Зять мені сподобався. Вручила їм ключі від квартири і попросила моніторити, можливо десь поруч буде житло. Я увесь час допомагала молодим. Гроші висилала, подарунки. Коли донька народила – це взагалі був найщасливіший день для нас усіх.
Роки минали, діти купили мені однокімнатну квартиру і здали її в оренду. Гроші собі забирали, я проти не була.
Зараз мені вже 55 років. Наче не стара ще, але почуваюсь на 70. Так стомилась. Останні два роки страшенно хочу додому. Не стала мені Італія рідною. Якось ще торік в розмові я зізналась про це донечці. Вона почала відмовляти мене, казала ще рік зачекати. Мовляв, така ситуація в країні. Та я повернулась до цієї теми кілька місяців тому. І відповідь доньки змінилась.
– То їдь до нас! Досить вже працювати! Поживи тепер для себе.
Врешті я погодилась. Приїхала. Леся сказала, що доведеться трохи в неї пожити, адже квартиранти мають лишень наприкінці місяця виселятися. Це була чудова нагода побути з онуками. І ось коли настав час переїжджати, зять завантажив мої торби і ми поїхали.
– А хіба ж квартира не близько?
– Йти 20 хвилин.
– Ой, а я думала поруч зовсім, – засмутилась на мить я.
Та раптом ми приїхали до невеличкого приватного будинку. Хатина була охайна і сучасна. Зять зупинився і тут донька сказала:
– Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай в квартирі й далі квартиранти живуть. Тобі будуть гроші до пенсії. А ми будемо приходити до тебе з дітьми, гратися у дворі.
– За які ж гроші ви купили будинок?
– У чоловіка була ця діляночка, а хату він самий збудував. Невелику, дві кімнати, але кухня велика, може за вітальню бути. Є все для комфорту!
Але ж це так дорого.
– Щось ми збирали з того, що ти висилала, ще за оренду нам платили. Вона по суті за твої гроші й збудована!
Сльози полилися з моїх очей. Не чекала такого зовсім. Наостанок Леся додала:
– Мамо, пробач мені! Дуже я завинила пере тобою! Я лиш тепер збагнула, що тобі довелось пережити! А тоді тато наказав мовчати, не втручатися, я й слухала.
– Доню, я давно пробачила!
Ми стояли обійнявшись і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Нарешті зрозуміла, чому Леся торік казала ще не їхати. Просто вони ще ремонти робили в будинку. Зараз молоді часто в мене дітей залишають. В садку облаштували їм гойдалки та будиночок. А я знайшла невеличкий підробіток, так, щоб без діла не сидіти. Навіть друг у мене з’явився. Хто знає, може ще не пізно почати спочатку?
