Історія одного хлопчика, який любив всіх незважаючи ні на що
Мене звуть Ваня. Мені 7 років. Я дуже люблю свою маму Катю і тата Вадима, а якщо чесно я їх люблю і боюся. Вони мене завжди б’ють, але я не розумію чому, в чому я винен… Вранці я прокинувся і пішов у школу. Навчався я добре, вчителька мене любила, а я любив весь клас… Знаєте у мене немає друзів. На перервах я сиджу в класі і граю олівчиками. Зі мною ніхто не хоче дружити. Я завжди намагався підійти до кого-небудь і подружиться, але вони штовхали мене і кричали: “Пішов геть виродок”.
А знаєте чому виродок? У мене на обличчі був великий шрам від удару тата, і я завжди ходив в одному і тому ж. В синіх затертих джинсах, легкій червоній маєчці і поношених черевичках. Я не сильно переживав, бо любив всіх.
У цей день після школи я пішов у роздягальню, взяв свою стареньку осінню курточку і пішов на вулицю. Зима… Заметіль. Я тремтів від холоду і ледве йшов. Раптом хтось кинувся на мене і засунув головою в замет.
Я чув, як вони говорили: –
Урод ти! Нікому ти не потрібен, ти бомж!
Потім мене вдарили по ногах, по руках, по спині і пішли. Я плакав… не тому що було холодно, а тому що у мене немає друзів, але я як і раніше любив. Потім я прийшов додому і мама накинулася на мене і почала тягати за волосся: -Де ти був?! Що за вигляд? Ідіот ненормальний! Не буде тобі обіду, іди до себе в кімнату!
Я мовчки пішов до себе і сидів. Я звик, що мене б’ють, що мене не обіймають і не кажуть хороші слова. Я так і заснув… в мокрому одязі і голодний.
Потім я почав погано вчитися, нічого не розумів… тато бив за це і дуже сильно, один раз так вдарив по руках, що мій пальчик онімів і не рухався… з тих пір він таким і залишився. Через це з мене в школі ще більше глузували. Минали дні, і ось одного разу у мене заболіло серце. Мама і тато нічого не робили, все як завжди.
Ночами знаєте чого я хотів? Я дуже дуже хотів щоб моє серденько не боліло… тому що я не хотів засмучувати цим маму і тата… Я їх дуже любив, чесно, дуже. На наступний день в школі нам задали на уроці намалювати малюнок – “Моя мрія”. Всі малювали машини, ракети і ляльки, а я ні. Тому що я не хотів цього… Я хотів хороших маму і тата… І я намалював сім’ю. Мама, тато і їх синочок радісно граються в настільну гру. Я малював і тихенько плакав, адже це моя мрія… Коли настала моя черга показувати класу малюнок, всі з мене сміялися. Я пішов до дошки і сказав:
– Моя мрія це сім’я (я показав малюнок і всі почали сміятися).
Один хлопчик на ім’я Сергійко сказав: -І це твоя мрія? Ахахаха.
А я не міг нічого сказати і лише промовив крізь сльози тихо:
– Будь ласка не смійтеся наді мною .. Це моя мрія… Мене б’ють і не люблять… Я вас прошу не треба знущатися… Я хочу щоб і мене як і вас матуся обіймала і цілувала… Я кожен раз після школи стою осторонь і дивлюся, як вас забирають батьки і радісно йдуть додому. А я нікому не потрібен, я знаю… (я плакав ще сильніше)… У мене немає пальчика і я не гарний, кульгавий і страшний. Але я не винен, чесно. Я дуже люблю своїх батьків і не хочу їх нічим засмучувати… Будь ласка хоча б ви не знущайтеся наді мною, не бийте.
Вчителька стрималася від сліз і мало хто мене зрозумів, бо діти все одно знущалися. В один день я отримав двійку. Я боявся йти додому… Маму б засмутив. Але більше мені нікуди було йти і я поплентався додому. Мама дізналася про двійку і почалося все спочатку… Вона схопила мене за хворий пальчик і відкинула на підлогу, я вдарився ніжкою по табуретці. Потім вона вдарила мене два рази по голові і я нічого не міг вдіяти… Після побиття я лежав на підлозі, на боці і не міг встати. Пальчика не відчував і ніжку теж. Мама пішла кудись і залишила мене… Я дістав з кишені печиво і почав гризти тихо тихо… Я боявся.
Вона підійшла і сказала:
– Стільки ростили тебе погань, а ти нічого і робити не можеш, от нехай батько прийде і він тобі дасть! Не шкода аж!
Я встиг лише сказати: -Мамочка не треба я виправлюся, і прийшов тато. Дізнавшись про двійку, він схопив мене за руку і почав трясти… Потім ударив по обличчю і ногах… Я впав і не пам’ятав нічого. Прокинувся в лікарні, і побачив, що у мене немає пальчика зовсім… Я дивився у вікно і сумував, тихенько плакав. Наступав Новий Рік і всі поспішали хто куди… Я бачив як діти зі своїми батьками грають в квача, як мама обіймає свого синочка і цілує. А знаєте чому я плакав? Тому що я не знав, що таке посмішка мами і її поцілунок, я не знав що таке обійняти маму і тата. Мене тільки били, а я любив.
Вчителька моя в школі давала мені чай, грала зі мною трошки – вона мій друг. Минуло півроку. Я вчився краще, але мама і тато не любили мене. Одного разу я випадково пролив чай і мене знову побили…
Раптом моє серденько захворіло і я казав мамі: -Мама-мама, сердечко болить.
Вона не звернула уваги… Я знову був у лікарні і батьки до мене не приходили взагалі… Мені говорили, що вони прийдуть, але їх так і не було… А я чекав і чекав, але вони відмовилися від мене, від виродка. А я їх так любив. Любив їх усіх!
Хлопчик Ваня помер через два дні від чергової травми… Коли його знайшли мертвим, він тримав у руках свій малюночок і записку: “Мамочка і Тату, вибачте, що я такий, що негарний, дурний і кульгавий. Вибачте, що ви не любили мене… Вибачте. Я не хотів засмучувати вас, я хотів тільки одного… Обійняти тебе мама… Поцілувати і сказати, що люблю тебе… Тату… я хотів грати з тобою в гонки і стрілялки… ходити гуляти і співати… Я знаю що винен… Я вас дуже лю…..».
Далі не було продовження… Серце хлопчика зупинилось…
Не будьте настільки неуважні до своїх дітей! У їх маленькому сердечку, стільки любові, що вистачило б на весь світ… Такий був і Ванечка… хлопчик полюбив весь світ…і своїх батьків…
