Катерина Гандзюк померла не від тромбу і не від лікарської помилки. Клінічна причина її смерті взагалі...
Але вони – всього лише інструмент в чиїхось руках. І цей хтось зараз живий, ходить по землі і чекає, як і що ми будемо робити. А разом з ним за нами спостерігають сотні інших, готових надійти так само – замовити активіста, журналіста або політика – але з якихось причин ще не зважилися. Вони чекають: приймемо ми цю приреченість, чи стануть для нас нормою жорстокі вбивства громадських діячів чи ні і ми готові цьому протистояти.
І їх навряд чи стурбують або зупинять наші RIP, пости з портретом Каті, жалю і чергові порожні вимоги президента. Цих убивць – потенційних і фактичних – зупинять тільки ДІЇ і РЕАЛЬНА, а не віртуальна реакція всіх нас – суспільства і влади. Від того, як і що ми будемо РОБИТИ, залежить, чи будуть в нашій країні і далі обливати нас кислотою, різати по підворіттях і стріляти в спину.
Тому я закликаю журналістів – будь ласка, не пишіть про смерть Каті. Це вбивство. Я прошу активістів і громадських працівників – хлопці, наші емоційні пости нічого не вирішують і не знімають тягар відповідальності. Все і далі буде так як є, якщо ми будемо стояти осторонь і вважати акції, протести і проблеми колег не своїми проблемами.
Я звертаюся до правоохоронних органів – давайте називати речі своїми іменами, а якщо не можете, треба йти у відставку. Тому що підміна понять вбиває ще більше людей.
Бувають ситуації, які все обнуляют. Якщо це залишити як є, ми запускаємо в наші голови смертельний вірус тваринного страху. Сам факт того, що у нас таке можливо і ми це приймаємо, означає, що все інше – реформи, проекти, стратегії – це тільки вітрина.
Тому що зараз під питанням базова фундаментальна потреба людини відчувати себе в безпеці. Ми звикли задовольняти потребу в СВОБОДУ час від часу, не кожен день, а коли вийде. З безпекою так не вийде.
Mustafa Nayyem
