Все буде Україна

От нещодавно бачилися з нею. Ніхто її не кликав, не запрошував, а вона з’явилася, ніби нізвідки. Ми з братом однолітки, а його жінка – моя колишня однокласниця.

Ще зі шкільних років її ненавиділа. А тут Петро ще й в дім батьківський її привів. Я одразу знала, що нормального життя в них не буде. Ну як можна було так закохатися, щоб не помітити жадібності і підлості своєї обраниці.

Хоча спочатку ми навіть раділи, що нам Петро жениться. Він у нас не молодий уже, тож добре, що й така купилася на нього. Але згодом виясниться, що не з великої любові це вона так. А з часом ми ще й сусідами станемо. Ну, молодята зазвичай живуть у батьків, як і я з чоловіком, те ж саме планує і мій брат з Галиною.

Коли я це почула, то розгубилася. По-перше, з якого дива? А по-друге, ужитися з нею я не зможу. Я такий скандал тоді вчинила… То кричала, то плакала, то просила чоловіка щось зробити. Але марно. Співіснувати з такою людиною, як Галина, було дуже важко.

Слів просто не вистачає, щоб описати все моє обурення! А потім брат ще й про весілля оголосив. Мене туди, ясна річ, також запросили. Але навіщо? Це свято точно не для мене? Мені плакати від цього хочеться.

А далі почався цирк.

У мого чоловіка була кімнатка в комуналці. Вона перейшла йому у спадок від якогось там родича, який власних дітей не мав. Решту майна той добродій пропив. Це все, що залишилося.

Я там була тільки один раз, але й його мені вистачило, щоб збагнути: там жити я не буду! Жахливі умови, ніякого ремонту та ще й сусіди-пияки! Жах!

Ми з чоловіком живемо у батьків, тож я звідти точно ні ногою. І ось нещодавно мені заявляють, що ймовірно з нами житиме мій брат із новоспеченою дружиною. 

Я одразу почала бити на сполох. Не про таке я мріяла. Не про таких співмешканців! Але чоловік мене заспокоював. У нього був план. Він погодився віддати наше помешкання моєму братові, а сам хотів продати місце в гуртожитку, бо вже навіть покупців має, а на вторговані гроші взяти у кредит однокімнатну квартирку.

Я не одразу погодилася. Але потім помізкувала і зрозуміла, що чоловік має рацію. Це все одно краще, ніж жити з Галиною в одному домі. 

Так і вчинили. Спочатку було важко. Ми навіть діток народжувати не хотіли, бо розуміли, що з фінансами у нас біда.Тому присвятили себе роботі. Знали, що колись точно буде легше. 

Так пройшло цілих 5 років. Ми виплатили кредит. Я нарешті завагітніла і жила спокійним життя. Тоді неабияк раділа, що ми все-таки переїхали від батьків. До слова, весь цей час з братом я майже не спілкувалася. Не хотіла та й не до нього було. Хоча мати постійно намагалася нас здружити. Як колись у дитинстві.

І ось нещодавно заходить до мене невістка в гості.

Вона теж вагітна була. Уже на 5 місяці. Дивиться на мене хитрим поглядом. Я одразу зрозуміла, що вона вже щось задумала. І ось нарешті каже мені, що вони з чоловіком мають для мене цікаву пропозицію. Мовляв, зі свекрухою вживатися важко, бо вони чужі люди, а от я – її рідна донька, то значно легше буде. Ще й з дитиною допомога буде. А вони переїдуть на нашу квартиру. Тимчасово… Доки до власного дому не доробляться. 

Знаю я їхнє тимчасово. Пущу раз – і більше мені квартири не бачити.

Це ж треба таке вигадати!

Я відмовила. Нікого у свою квартиру селити я не збиралася. Не для цього я стільки років кредит виплачувала, щоб комусь це тепер даром дісталося. А про матір… Нічого, зживуться. У всіх так. Просто потрібно спільну мову знайти і бути трохи поступливішими. От і все. 

На тому ми й розішлися. Я думала, що зрозуміла все аргументувала, але через два дні до мене знову прийшли гості. 

На порозі стояла мама, за нею Галина і два вантажники. 

Я аж розгубилася.

– За що першим візьмемося?- запитав один із вантажників, намагаючись протиснутися всередину будинку.

– У сенсі? Ви про що? – не могла зрозуміти я.

– Мені тут Галя все розповіла. Я рада, що ви до нас переїжджаєте. Давно тебе просила. Ще й братові помагаєш як! Ми тут по речі з вантажниками приїхали. Вони одразу й Галині речі занесуть на місце твоїх.

Я не сказала ні слова. Тільки скривилася і закрила перед ними двері. Більше в дім я їх не пускала. Говорили винятково по телефону.

Я чекала, доки з роботи повернеться чоловік. Знала, що він точно розбереться з усім. У нього добре мізки в таких ситуаціях працюють. 

Потім ми разом пояснили мамі, що своєї згоди Галині не давали. Це була її ініціатива. Мама навіть засмутилася. Певне, так сильно їй набридла невістка.

Ненька ще кілька днів опісля впрошувала мене забрати від неї Галину. Казала, що я чину погано і безсовісно. Треба й братові допомогти. Це ж все тимчасово. До того ж Галя вагітна, тому я, як жінка, мала б її зрозуміти.

Я заперечила. Тоді мама навіть погрожувати мені почала. Мовляв, перепишу все на сина, а тобі нічого не лишу! І не треба. Усе, чого я прагну – спокійного сімейного життя.

Головне, щоб ненька заповіт з дарчею не переплутала, а то й сама без даху над головою залишиться. Галина про це точно подбає.

Що думаєте про цю історію?