Все буде Україна

Коли починаєш думати про це, викривається певний часовий парадокс. Ним якимось дивним чином огорнуті всі спогади тієї холодної осені та гарячої зими.

З одного боку, Революція Гідності видається набагато дальшою.

За ці останні, нескінченні, найдовші в житті п’ять років відбулося стільки подій, з’явилося стільки нових видів страху й болю, що самі події ЄвроМайдану видаються чимось надзвичайно далеким.

Часом думається, що взагалі все це було не з нами, а якщо і з нами, то явно не в цьому житті.

З іншого боку – Революція Гідності здається набагато ближчою.

Якщо не думати про неї в категорії років, то вона була якщо не вчора, то позавчора максимум. Часом здається, що ти досі можеш відчути на своїх речах той всюдисущий запах багаття з розрізаної навпіл залізної бочки.

От зараз ти спустишся Малою Житомирською до Майдану, і перед твоїми очима розкинеться цей вируючий, живий Вавилон: Йолка праворуч від стели Незалежності, барикада на Інститутській, помаранчева рухома заслона з касок перед нею, цілі квартали наметів, море прапорів, низький гул натовпу і високі, пронизливі ноти "Пливе кача"…

Одним словом, за весь цей час так насправді і не вдалося позбутися відчуття, що нічого не закінчилось.

Ти просто відволікся, відлучився у якійсь справі, але от-от повернешся назад, до протесту, в стрій, на Майдан. І так – уже п’ять років поспіль.

З кожною новою річницею цей часовий парадокс посилюється все більше. Реальні речі і спогади перетворюються на якісь віддалені спалахи, розрізнені картини, вирвані з розмитого тла епохи окремі символи.

З кожним днем затирається їхнє конкретне історичне значення. Усе більше вони перетворюються із подій на болючі емоційні згустки. Усе глибше ми намагаємося заховати тих себе – під шар іронії, сарказму, злості й напускної байдужості.

Інакше і не могло бути. Так працюють механізми людської пам’яті, перетворюючи реальні події на вереницю яскравих спогадів, узагальнень і символів. А їх ЄвроМайдан дав більш ніж досить.

Напередодні п’ятої річниці "Українська правда" вирішила згадати найбільш яскраві місця, речі і гасла, яким судилося стати символічною мапою і хронологією Революції Гідності.

Гімн
На Майдані багато чого сталося вперше. Але головну роль відіграли не стріми чи Facebook-спільноти, а речі, які наш народ, здавалося, давно і назавжди втратив. Здатність постояти за себе, вміння довіритись іншому і прикрити того, хто довірився тобі. Буквально на очах українці згадували ці якості, які були давно загублені в байдужій рутині виживання.

Найяскравіше це переродження було видно по тому, як український гімн із пустої формальності перетворився на річ, здатну реально об’єднувати навколо себе десятки і сотні тисяч людей. Пісня, яку перед тим співали хіба футбольні фани, з початком Майдану буквально не сходила з вуст людей.

Гімн лунав скрізь і постійно: люди на ескалаторах метро перегукувались рядками із нього, вагони підземки несподівано вибухали ним, компанії молодих людей у бокових вуличках від Майдану і на далеких від центру районах співали його, ним зустрічали героїв і проводжали ним же…
 
Поруч зі стелою стояла Йолка, яка теж стала символом
Стела Незалежності стала не просто свідком, а фактично учасником більшості поворотних точок Революції: мирний протест збирався під нею, побиття студентів відбувалося на ній, під нею барикади зупиняли наступи "Беркуту", а Герої спиняли випущені в натовп кулі.

Україна була зі своїми людьми – і символічно, і буквально.

У цій точці теж знайшлося місце символічному протиставленню. Поруч зі стелою стояла Йолка, яка теж стала символом. Тільки символізувала вона зовсім інше: спершу обізленість та жорстокість, на які здатна влада, а врешті – крах і безсилля тих, хто воює з власним народом.

Михайлівський собор
На Майдані відродилося символічне значення не лише гімну. Революція так само нагадала людям про істинну роль церкви. Місце захисту і прихистку. Місце, де ти можеш допомогти, і де допоможуть тобі.

Одним з облич Майдану став отець Іван (Сидор), який у ніч побиття студентів бив у дзвони Михайлівського Золотоверхого, як у Середні віки, намагаючись розбудити Київ.

Власне, після тієї ночі цьому монастирю судилося надовго стати точкою на карті протестів: спершу як місцю захисту протестуючих, а згодом – як одному з найбільших медпунктів Майдану. Фактично, у час скрути люди і церква знову по-справжньому згадали одне про одного.
 
Саме вулиця Банкова стала "чорною точкою", метафоричним і буквальним місцем концентрації сил тодішньої влади
Бульдозер на Банковій
Якщо можна вигадати місце, яке під час Революції служило протиставленням для відкритого в усіх сенсах Майдану, то ним мусила б стали Адміністрація президента.

Саме вулиця Банкова стала "чорною точкою", метафоричним і буквальним місцем концентрації сил тодішньої влади.

У дечому символічно, але саме на цій вулиці почалося сходження до влади чинного глави держави.

1 грудня 2013 року, за кілька годин до кривавого побоїща, яке вчинять "беркутівці", саме Петро Порошенко з легендарного бульдозера намагався вгамувати гарячих патріотів та явно засланих "козачків" у балаклавах.

Втихомирити натовп Порошенку тоді не вдалось, а от повернутися на Банкову в ролі повноправного господаря Петро Олексійович таки зумів.

Вулиця Грушевського
"Вогнехреща на Груші" – слова, які не треба пояснювати нікому, хто був на Майдані. На початку більшість учасників сприймали ЄвроМайдан як засіб захисту, оборони своїх мрій про Європу.

І ця візія Майдану дуже довго була панівною. Аж до 19 січня 2014 року, коли народний протест показав, що він буде не тільки і не стільки обороною, як наступом. Саме події на Грушевського стали точкою неповернення.

"Коктейлі Молотова", водомети, помпові рушниці, димова і вогняна завіса із шин, перші Герої Небесної сотні – все це як частина протесту вперше постало саме на Грушевського.

Намет – і є Майдан. Ще одна річ, без якої не зрозуміти Майдан, – бочка з вогнем
Намети
Майдан – не лише географія. Це, в першу чергу, жива й рухлива екосистема співпраці.

Головним юнітом, основною складовою одиницею цієї системи був намет. Він був найважливішим у всіх значеннях.

Поява намету важлива як символічний початок Майдану. Як тільки на центральній площі країни з’явився наметовий табір, то це означало, що протест перестав бути чимось факультативним.

У той же час намет – багатофункціональний модуль, практична основа Майдану. У наметі живуть і гріються, у наметі ховаються від ворогів і знаходять друзів, намет – медпункт, операційна, церква, ресторан, нарадча кімната і театр.

Намет – і є Майдан.

Бочка з вогнем
Ще одна річ, без якої не зрозуміти Майдан, – бочка з вогнем. Точніше не так – розмови біля неї.

Якщо треба знайти точку, у якій протест із чогось приземленого й рутинного перетворювався на річ із площини ідей та ідеалів, на Революцію з великої літери, то це однозначно були нічні розмови біля палаючих багать.

Як кинуті до бочки поліна підтримували вогонь у ній, так ці щонічні бдіння біля тисяч багать підтримували життя самого Майдану.

Вислів у суті своїй парадоксальний. Як могло бути безпечним місце, яке зазнавало постійних штурмів силовиків, на якому один за одним гинули люди?

Як і кожен парадокс, він був правдивим. Адже саме на Майдані, серед своїх, оточений такими ж дещо наляканими, але затятими людьми, ти міг видихнути і перестати переживати.

Якимось ледь не магічним чином, як тільки ти заходив за барикаду, то весь метафізичний, неокреслений страх лишався за нею.

Невідомо як, але ці невисокі снігові вали навколо табору з кількома десятками реальних охоронців зуміли символічно перерости в щось схоже на Велику стіну із "Гри престолів", нездоланний мур, який ворогу не зруйнувати і не обійти.

Бруківка. Шина. Щит
Якщо з метафізичним спокоєм на Майдані все було чудово, то з реальним, фізичним відчуттям захищеності було набагато складніше.

Дуже довго лідери й учасники Революції Гідності перебували в певності, що вона пройде за сценарієм Революції Помаранчевої: мирні протести та легкі сутички в ледь не святковій атмосфері.

І хоч ще 30 листопада 2013-го після побиття студентів стало зрозуміло, що майбутнє буде відрізнятись від минулого, та лідери протестів продовжували робити все за зразком 2004 року.

Але цей Майдан відрізнявся від попереднього тим, що насправді там протікало два паралельних процеси. Один готували так звані "лідери", які їздили на зустрічі до Януковича, другий самозароджувався на низах.

І, насправді, саме цей останній рухав протести.

Саме низовому руху, який набагато швидше реагував на зміну ситуації, Майдан завдячував формуванням реальної "Самооборони", появою в руках протестувальників бруківки і "коктейлів Молотова", створенням вогняних завіс із шин.

Якщо з метафізичним спокоєм на Майдані все було чудово, то з реальним, фізичним відчуттям захищеності було набагато складніше

Народ опинився в небезпеці і пригадував, як це – захищати самого себе. Часом ці шахтарські каски чи поспіхом вирізані дерев’яні щити виглядали кумедно.

Але коли в цих касках і з цими щитами люди йшли під кулі "за други своя", то всяка усмішка зникала, поступаючись місцем болю, люті та самопожертві.

"Беркут"
Більшість речей на Майдані були неоднозначними.

Ніхто точно не знав, до чого призведуть ті чи інші кроки, як краще вчинити, кого слухати, що думати.
Але була річ, яка об’єднувала абсолютно всіх, – "Беркут".

Один зі, здавалося б, рядових силових підрозділів став фактично символом того зла, проти якого і постав Майдан.

Якщо в ніч побиття студентів ще хтось і підносив голос про "ексцес виконавця", мовляв, це могло статися випадково через непорозуміння між тими, хто віддавав накази, і тими, хто їх виконував.

Але з кожним новим днем, з кожною силовою акцією "Беркуту" ставало очевидним, що "виконавці" і "командири" нічим не різняться.

І якщо й мав місце ексцес, то це був ексцес існування, на яке не заслуговували ні такий спецпідрозділ, ні режим, який такими силами захищався.

"Я – крапля в океані"
Важко порівняти Революцію Гідності з якимись іншими народними виступами. Адже, якщо глянути глибше, то вона не була чистим політичним протестом. Точніше, не лише ним.

Всякі протести – це форма руйнування, нищення стану речей, з якими не згодні люди. Майдан же був у своїй суті формою творення. Це була територія творчого неспокою, здатного заразити вірусом змін кожного, хто на неї потрапляв.

Революція не стільки руйнувала старий порядок, як пропонувала новий.

Найточніше, найбільш повно й узагальнено його схопив автор гасла "Я – крапля в океані".

Кожен був частиною чогось величного, кожен мав своє місце. Бо "Разом – сила", бо "Україна – це Європа", бо "Поймите, нас задолбало" і тому "Країна на ремонті".

Але без кожної конкретної людини, без цієї маленької краплі, великий океан ніколи б не завирував.

Це мандрівне фортепіано стало символом нестримного, дикого, незагнузданого творчого пориву

Відкритий університет і вуличне піаніно
Творча та інтелектуальна наснага Майдану формалізувались у двох схожих, але й кардинально різних явищах.

Перше – Відкритий університет Майдану. Він став формою інтелектуального спілкування і спільного візіонерства. Це була спроба дати системну відповідь на глобальні питання теперішнього і майбутнього країни, спроба об’єднати творчий порив багатьох і спрямувати його на творення змін.

На противагу цьому було й друге, не менш яскраве явище творчого духу Майдану – вуличне піаніно.

У найгостріші моменти протистоянь, у гарячих точках несподівано виникало воно. Завжди зайняте якимось безіменним талантом, завжди залучене в протест.

Власне, це мандрівне фортепіано стало символом нестримного, дикого, незагнузданого творчого пориву. Це був прорив якоїсь чистої матерії, абсолютної краси, здатної з’являтись у часи небезпеки і дивитися їй в очі.

 
ВОЇНИ СВІТЛА НЕ ХОВАЮТЬСЯ НІ ВІД ДУБИНОК, НІ ВІД КУЛЬ
Згадайте, як це було: найкращі фотографії часів Євромайдану

Від "Воинов света" до "Пливе кача…"
А небезпека була всюди. Будь ти на Майдані, під Радою, на барикаді чи десь на віддаленій площі – ніде ти не міг почуватися спокійно.

Щось тебе видавало. Обов’язково. Чи то стрічка жовто-блакитна, чи запах багаття, чи "Воины света" в навушниках. Особливо вони.

Якась магія відбувалася від цієї пісні, щось змінювалося від неї в людях. Здавалося, погляд ставав таким же пульсуючим, як її мелодія, руки мимоволі стискались, хребет випростувався.

Такі люди не могли сидіти вдома, ховатися за "не хочу", "не вдасться", "для чого?". Воїни світла не ховаються ні від дубинок, ні від куль.

Аж поки над вогнем і димом, над натовпом і Майданом, над "водопадом молодости в быстрой реке" не поплине кача…

У край спокою і вічної молодості, у край неповернення, у край, куди рівним строєм і чітким кроком промарширувала найкраща Сотня, по-справжньому Небесна.

Підтримуючи один одного, сміючись і жартуючи, згадуючи нас… Бо ми помирали з кожним із них. Бо вони продовжують жити з кожним із нас…

Джерело