Все буде Україна

Що ближче день виборів, то частіше згадується безсмертна сцена пекла з “Пропалої грамоти” – та,
пам’ятаєте, де персонаж Миколайчука біжить крізь пекельні хороводи з криком: “Люди, це вам все
сниться!.. Схаменіться, божевільні, це вам сниться!” Можна було б змонтувати на матеріалі наших
виборів розкішний із цього епізоду римейк: онде звезена автобусами з цілої України масовка на
знак молоденької чортиці-розпорядниці починає бурхливо плескати й вимахувати прапорцями, –

схоже на якесь колективне потьмарення розуму, але насправді вони сплять, і це все їм сниться; а
онде з білборда-стовпа кобиляча голова обіцяє: “Почнемо з миру”, – і твій логічний апарат першої
миті скипає од гніву: раз цей тип такий мудрий, що знає, як прогнати з нашої землі перший і
другий корпуси Южного військового округу ЗС Росі, то де ж він, питається, раніше був, чого, курва,
мовчав, поки вони 13 тисяч українців убивали?! – але тут-таки згадуєш, що це все тобі сниться (“і
йому сниться”, як казав Миколайчуків герой про прив’язаного бугая!), – а в пеклі слова означають
зовсім не те, що в словнику: це слова-маски, їхнє призначення – не називати, а приховувати істоту
речей, отже, “мир” тут значить щось зовсім інше, ніж вигнання агресора з нашої землі… Ну й
апофеозом цілому цьому хороводу чортів і відьом, який з реготом і гуком летить на вас з
телеекранів, з білбордів, з комп’ютерного монітора й телефонного дисплея, з – перепрошую за
автоцитату – “увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток” (а гроші ж на все те звідки, туманієте
ви од подиву? – А зубожіла доярка-одарка мільйон подарувала! – ірже вам у вічі бісівьке кодло,
навіть не намагаючись уже брехати правдоподібно…), – апофеозом, кажу, істинним “тріумфом
волі” водночас Суркова і Коломойського стрибає по екранах маленький, вертлявий чортик, такий
собі приблатньонний Пульчінелла, на чиєму тлі навіть недоріка-Янукович звучав би
респектабельно (той бодай зв’язно говорити старався!), – і вам кажуть, що це “найрейтинґовіший
кандидат” у президенти вашої країни, і дорослі дяді й тьоті з поважними обличчями, від Айвараса
Абромавичуса до Алли Мазур, біжать йому навперейми з салфеткою й піпіфаксом, допомагаючи не
заплутатись у простому поширеному реченні та не обляпатись синтаксисом, – і диву даєшся, на
них дивлячись, і треш очі, щоби прокинутися: пані й панове, вас що, катували?.. Це ж за які такі
гроші успішна, освічена людина з почуттям власної гідности може погодитись своєю присутністю
створювати враження, ніби ця блазенада всерйоз?..
Ні, ну нехай іще Абромавичус та інші “варяги” – всі ті мужі російських жон (не недооцінюймо
впливу російських красунь на градус терпимости щодо російських політтехнологій, цього методу
ще зі сталінських часів ніхто не скасовував!), нехай – всі прибулі на запах легких грошей
авантюристи й “солдати удачі”, що товчуться по щедрій українській землі, ім’я ж їм леґіон, – ми для
них все-таки завжди будемо, так як для росіян, “страна, которую не жалко”: підлатавсь чоловік при
оказі, а коли в вас хата зайнялася, то спакувався й гайнув деінде, планета велика, – але ж українці,
українці-то що собі думають?! Звідки ця дитиняча безпечність (справді, немов у сновид, що
ступають по карнизу висотки!), ця лінькувата, як у теплій ванні, розніжена певність, ніби “Україна
вічна” і ніякий чорт/відьма в президентській машкарі, що вже зараз, на етапі передвиборчих
перегонів, мало не прямим текстом обіцяє вручити Путінові ключі од вашого міста, не зможе
“випустити” з-під вас країну, як воду з ванни, вже до кінця біжучого року?..
Я розумію, звідки ця безпечність у тих країнах ЄС, які одна по одній, руками місцевих колаборантів
і корисних ідіотів, поступово підпадають під російський – ще не “чобіт”, але вже “телевізор”: я
бачила, як Польща в 2015-му весело й бездумно голосувала за ПіС, щоби, як хвалився мені
варшавський таксист, “втерти носа Бронкові” (Коморовському), – і як британці в 2016-му так само
хвацько – за принципом “виб’ю собі око, хай у моєї тещі буде зять кривий” – голосували за Brexit,
не розчовпавши гаразд (як тепер схаменулися), щó воно таке і чим на довшу перспективу
загрожує, – там електоральний інфантилізм коли не простимий, то принаймні пояснимий: люди
покладались на стабільність своїх країн, з якими справді давно не траплялось нічого лихого. Але ж
ми-то, ми! Ми, котрі в 2014-му чудом пройшли по краєчку прірви, ледь уберігши країну від
наготованого на неї “демонтажу”, в кого сім відсотків територі – таки ж під московським чоботом,
а не лише “під телевізором”, хто, нарешті, щодня має змогу отримувати з перших рук інформацію
про те, як у Криму й ОРДіЛО Москва невхильно відтискає й поступово ліквідовує всіх, хто в 2014-му
відкривав їй ворота, а на їх місце завозить голодну сарану з тієї третини свого житлофонду, котра в
туалет у 40-градусні морози бігає надвір у ямку, – на якій, питається, підставі ми так розслабились,
що почали наслідувати європейців у найгіршому й найлегшому до переймання – не в силі їхній, а в
слабості: у безвідповідальності ситих?
Ні, я, звичайно ж, свідома того, в яку трубочку скручує мізки телевізор Фірташа-КоломойськогоПінчука-і-кого-там-іще (востаннє я дивилась новини по ТБ під Новий Рік на Суспільному – і “за свої
гроші” також устигла довідатись, що кругом тьма і непроглядь, самі ДТП, злочини й стихійні лиха, і
навіть у Тайвані, уявіть, перевернувся автобус!): у Росі 2000-х ця технологія називалась “как
страшно жить”, а вже за нею йшло “Путін, спасі!” – в українській версі спочатку 15 років
“квартальні” пульчінелли різних форматів потихеньку втирали українським ширнармасам думку,
що Україна – це суцільне непорозуміння на “поржать” для братів-росіян, ну а далі вже можна і з
Путіним домовлятись на “ґдє-то посєрєдінє”… Інформаційні технологі, якими Росія в основному й
старалась завойовувати світ, поки ціни на нафту дозволяли, – це, звісно, страшна сила, але ж один
раз ці технологі в нас уже не спрацювали – у 2014-му, коли ми справді ще так само мало могли
вірити в реальну загрозу “війни не на життя, а на смерть”, як поляки й британці!.. То щó ж тепер, по
п’яти роках війни, яка така “скалка в оці” заважає мільйонам українців бачити, що ці вибори – теж
війна, ба навіть одна з найважливіших  битв: та, в якій стріляють – не по окопах з Градів, і не по
мирняку з телевізора – а відразу по Головнокомандувачеві: тихо-любо-леґітимно прибирають
його, нашими ж таки руками, – й міняють на свого “рядженого”?

Пише - prefiksblog.co.ua