Росіяни повернулися о 3:30, і ніч перетворилась на Тартар. Я намагався не звертати увагу. Але не втримався відкрив двері і крикнув...
Хтось бігав сходами, сходи обурено скрипіли, хтось надривно відхаркував легені, хтось олігофренично реготав, хтось волав «Николь, ты где, Николь!». Весь цей диявольський бестіарій безжально знищував мій сон, на який я дуже розраховував, оскільки попередня ніч була дуже короткою.
Я намагався не звертати увагу, використовував медитаційну техніку, дихальні вправи, читав по черзі то Еразма Роттердамського, снодійного як «Донорміл», то Прохаська, транквілізуючого як «Гідазепам» – все марно.
Відкрив двері і крикнув:
– Панове росіяни, а можна трохи тихіше?!
Вони змовкли, потім жіночий голос пошепки запитав:
– Что он говорит?
– Я говорю, не могли бы вы здесь быть свиньями немного меньше, чем обычно, – прокричав я російською, щоб ці лінгвоінваліди не витрачали час не переклад.
– Нам что – молчать? – драматично спитав хтось.
– А чем вы, блять, у себя дома обычно занимаетесь? Да, молчать!
Вони замовкли. Я ліг у ліжко. Засинаючи, встиг згадати, що обіцяв проголосувати лише за того політика, який закриє кордон для цієї пошесті.
Sergii Ivanov
