Тарасові стало дуже шкода дідуся. Досі він ніколи не розповідав про свою глухоту, а виявляється, що піддався на спокусу друга і заплатив дорогу ціну
.
Люди говорили про мобілізацію. Справжні патріоти добровільно йшли на фронт – без повістки, а деякі шукали різні причини, аби тільки не потрапити туди. Не всім хотілося віддавати життя невідомо за кого. Джерело.
Старий із болем згадав молодість і мобілізацію. Петро – друг дитинства, ніяк не хотів іти на війну. Чи боявся, чи почуття патріотизму було йому не притаманне – не знав ніхто. Придумував усілякі версії, тільки б не забрали на передову. Змовилися, що Петро – німий, а Яким – глухий. У військкоматі довго їх перевіряли. Петро таки виграв, а Яким боявся навіть згадувати, бо оглух насправді.
Маршрутка повернула його до дійсності. Приїхав внук Тарас. Скільки радості! Старий Петренко пустив сльозу. В ньому побачив себе – високий, молодий, вродливий, просто красень. Побіг, наскільки міг, назустріч йому – студентові четвертого курсу медичної академії. Любов між ними була взаємною.
Дід володів почуттям гумору, розповідав різні бувальщини, а Тарас уважно слухав, ніколи не перебиваючи. Тому Яким вважав його найкращим співрозмовником, бо найліпший той, хто вміє слухати.
Бабуся наварила вареників з чорницями – улюблену страву Тарасика. Бігають навколо нього, тішаться обоє з дідом, бо тільки він залишився у них після тієї злощасної авapії. Доглядали, догоджали від трьох років. Онук про це пам’ятав, бо рідніших за них у нього нікого не було.
Приїжджаючи додому, завжди привозив гостинці. Сьогодні теж. Дідусь із бабусею змахнули сльози, але виду не подали. Тішилися, мов діти. Тільки пообідали, онук з дідом одразу пішли у сад і сіли під грушею. Тарас розповідав про навчання, політику, війну.
Дід не міг забути, що в країні війна, хоч офіційно про це не було оголошено, а називалось АТО. Та хіба від назви щось змінюється? Не раз привозили хлопців у трyнах. Яким дивився на внука – свою крoвинку, і серце обливалося крoв’ю. Якщо його, не дай Бог, заберуть у АТО, то хто прихилить голову біля них із бабою? Це їхня остання надія й опора. Недовго думаючи, старий мовив:
– Тарасику, хто знає, що може бути? Війна. Аж серце стискається, як подумаю, що тебе від нас можуть забрати. Тому хочу запропонувати одну річ.
– Дідусю, якось воно буде.
– Якось то буде, – сказав дід, – але треба бути до всього готовим.
Почав розповідати версію, що колись придумав Петро – друг молодості. Тарас з іронією слухав. «Якщо сподобається затія, – продовжував дід, – то краще у військкоматі удавай, що німий, бо це перевірити неможливо. Я колись прикинувся глухим. Лікарчук мордував мене цілий день, запитуючи:
– Жінка є?
Наприкінці дня так зморився, що вже ліг на стіл і тихо, мало не плачучи, знову запитав, чи маю жінку. Я дурний, його пошкодував і тихо на вухо сказав:
– Є. Лютий бузувір так зірвався, що мене аж підкинуло. Три години бив чим попало. Я втратив свідомість. Отямився, але став справді глухим, як пень. Відправили на війну. Добре, що живим залишився.
Тарасові стало дуже шкода дідуся. Досі він ніколи не розповідав про свою глухоту, а виявляється, що піддався на спокусу друга і заплатив дорогу ціну. Я цього не зроблю, думав Тарас. Метод, який пропонував дід, застосовувати просто смішно. Всі знають, що він навчається, тож яка може бути німота.
Щодо війни – ніколи не буде ховатися за чиїмись спинами. Захищати Батьківщину – священний обов’язок кожного. Тут народився, черпав духовне багатство свого народу: мову, традиції, пісні. Він не віддасть Вітчизну на поталу. Буде плекати, захищати до останнього подиху і якщо потрібно – віддасть життя. Пише - lisovasotnya.com
