Все буде Україна

Рішення в першу чергу політичне, але воно відкриває перед Києвом нові можливості

Україна в п'ятницю, 12 червня, отримала статус партнера НАТО з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, EOP), склавши компанію Йорданії, Грузії, Австралії, Фінляндії і Швеції.

До програми EOP, створеної в 2014 р, Київ приєднався через шість років після Грузії. Саме стільки часу знадобилося, щоб, по-перше, підтягнутися до відносного відповідності стандартам Альянсу; і, по-друге, члени НАТО визнали внесок України в євроатлантичну безпеку шляхом участі в навчаннях НАТО і місіях в Афганістані та Косово.

Як заявила офіційний представник НАТО Оана Лунгеску: "Це рішення визнає значний внесок України в місії НАТО і демонструє незмінну відданість Альянсу його партнерським відносинам, незважаючи на пандемію COVID-19".

Українські Міноборони і дипломатичний корпус можуть занести собі в актив це серйозне досягнення, до якого Київ йшов не один рік.

Бонуси та обов'язки

EOP - це складова Ініціативи з питань сумісності партнерів (Partnership Interoperability Initiative, PII). На базі Ініціативи функціонує Платформа взаємодії (IP) - формат співпраці, який об'єднує партнерів Альянсу в кількості 23 країн (за станом на 2017 г.): Вірменію, Австралію, Австрію, Азербайджан, Бахрейн, Боснію і Герцеговину, Фінляндію, Грузію, Ірландію, Японію , Йорданію, Казахстан, Південну Корею, Молдову, Монголію, Марокко, Нової Зеландії, Сербії, Швеції, Швейцарії, Туніс, Україна та Об'єднані Арабські Емірати.

Але що дає розширене партнерство само по собі?

Перше - це, безумовно, більш інтенсивні діалог і обмін розвідданими.

Друге - розширений доступ до військових навчань під егідою НАТО.

Третє - допомога партнерам в кооперації і консолідації під час кризових ситуацій.

Четверте - можливість для українських офіцерів зайняти більш високі посади в Альянсі.

Природно, НАТО як дає, так і просить взамін. Зокрема, знову-таки більш широкої участі в своїх в операціях і місіях на Західних Балканах, в Афганістані, в Середземному морі і біля берегів країн Африканського Рогу.

І, звичайно, Україна повинна проявити ще більше прагнення до реформування як оборонного сектора, так і держави в цілому. Це питання залишається відкритим. Мало того, розбрід і хитання в високих кабінетах, які часом можна спостерігати в Києві, його навіть актуалізують. Отже, EOP - це свого роду пряник, виданий авансом. І свого роду запобіжник від курсу на капітуляцію перед Москвою.

В цілому ж Партнерство, по суті, окреслює контури сфер інтересів Альянсу, робить акцент на регіонах, пріоритетних для політики НАТО щодо забезпечення глобальної безпеки. Так, Австралія - ​​це форпост на китайському напрямку; Йорданія - на близькосхідному, Грузія, Україна, Фінляндія, Швеція - на російському.

Однак головне, що це трамплін до подачі заявки на членство. Працював раніше в штаб-квартирі НАТО аналітик центру Friends of Europe Джеймі Ши в коментарі Deutsche Welle охрестив EOP "клубом для обраних", а експерт Німецького фонду Маршалла США Бруно Літі - назвав його "залом очікування для членства".

Скільки Україна проведе в цьому залі - гарне питання. Все залежить від того, який курс обере Київ. Не зверне чи з євроатлантичного шляху, навіть після докладених колосальних зусиль, особливо в останні місяці, як це в нашій історії вже траплялося. Минулого разу, нагадаємо, такий розворот привів до Майдану.

меседж Кремлю

Не вся відповідальність лежить суто на Україні. Потрібно розуміти, що рішення по EOP - це і наслідок роботи "адвокатів" Української держави, в першу чергу Вашингтона. І, звичайно, ж зміни кон'юнктури.

Примітно, що свою згоду дала і Угорщина, кілька років блокує зближення України і НАТО. Сумнівно, що це стало наслідком тільки очікування майбутньої зустрічі прем'єр-міністра Віктора Орбана з українським президентом Володимиром Зеленським, під час якої глава угорського уряду сподівається отримати закарпатські гешефти. Куди істотніше тут, по всій видимості, "примус до консенсусу" з боку Вашингтона і, ймовірно, Лондона.

Схвалили приєднання України до EOP також Франція і Німеччина - держави, які на саміті в Бухаресті 2008 р "зарубали" заявку України на ПДЧ. Тодішнє рішення стало результатом того, що, незважаючи на війну в Грузії і явну агресивність Москви, сподівалися якось стабілізувати діалог з Кремлем.

До недавніх пір Берлін і Париж дотримувалися цього ж курсу.

Так, президент Франції Емманюель Макрон після кампанії Кремля з його дискредитації на виборах, після протестів "жовтих жилетів" видавав на-гора не одне скандальну заяву про відносини з Росією і НАТО. Берлін же і особисто канцлер ФРН Ангела Меркель, залишаючись прихильниками антиросійських санкцій, паралельно лобіювали будівництво газопроводу "Північний потік-2" і сподівалися на діалог.

У російській політиці Німеччини сьогодні, зауважимо, як писала " ДС ", по ряду істотних причин (вбивство, робота з німецькими радикалами, кіберзлочини) спостерігається серйозне зрушення. І не в ту сторону, куди хотіли б в Кремлі.

Та й проект створення "європейського НАТО", над яким в поті чола трудяться Макрон і Меркель, вимагає величезних ресурсів і часу. А в ситуації, коли в Європі один криза змінює інший (міграційний, Коронавірусние), їх проекти многоскоростной Європи і єдиної армії ще в більшій мірі зсуваються в часі. Значить, альтернативи Північноатлантичному альянсу в доступному для огляду майбутньому не буде.

Так що саме по собі рішення включити Україну в EOP - це все ж політичне рішення. Абсолютно символічне. З одного боку, Альянс дав зрозуміти тієї ж Росії, кого бачить своїми ключовими союзниками поза НАТО. З іншого боку, уряду, які скептично ставляться до зближення Києва і Альянсу, таким чином направили такий самий політичний і символічний меседж Москві у відповідь на її деструктивні дії.

І це не є гарантією того, що в найближчому майбутньому Макрон або Меркель, або її наступник (ца) знову не приймуть загравати з Кремлем. Бізнес є бізнес, а гешефт понад усе.

Тому не варто приміряти рожеві окуляри - потрібно бути готовими до раптових розворотів і заявами. І користуватися моментом, зміцнюючи співробітництво з Альянсом.