“Україна чи Малоросія?” – дискусія, через яку застрелився Хвильовий
Суть протистояння визначала сама назва памфлету Хвильового “Україна чи Малоросія?”, забороненого цензурою 1926 року. Хоча зброя програла, але енергія “золотого гомону” революції спрямувалася на збереження культурного суверенітету.
Політика українізації, розгорнута на початку 20-х, уможливила постання української школи – і, може, не буде аж таким перебільшенням сказати, що це стало одним із визначальних здобутків того десятиліття.
З’являються підтримані державою українські газети, журнали, видавництва, селянська молодь, здолавши підготовчі “робфаки”, заповнює університетські аудиторії.
Тоді охоче пропагувалася так звана “теорія боротьби двох культур”. Багатьом здавалося, ніби українська приречена на поразку, на те, щоб зоставатися на марґінесі, отою-таки простосердною “малоросійською” розвагою для селян.
Проте вже за кілька років російська література відчутно втратила свої позиції, російськомовні “пролеткульти” в Україні не здобули популярності.
Величезний вплив натоді мала партія боротьбистів. Це якраз вони, зокрема Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський, обстояли, власне, модель Радянського Союзу як об’єднання незалежних держав, а не як приєднання України та інших республік до Росії на засадах автономії. Хай незалежність часто була формальною, але зберігалися й атрибути державності, і певний простір для дії.
Тодішню роль Блакитного, Шумського, Скрипника просто важко переоцінити. Вони взялися творити освітні, мистецькі інституції. Українізуються газети, зокрема й регіональні (до речі, з Донбасом і Одесою включно), виходять десятки літературних та мистецьких журналів і альманахів.
Блакитний послідовно допомагає ув’язненим чекістами діячам Української Народної Республіки.
Це за його сприяння вдалося витягти з камери смертників засудженого до розстрілу петлюрівського вояка Олександра Довженка, якому судилося стати геніальним новатором вітчизняного кінематографу; це Блакитний домігся звільнення офіцера-медика, начальника медично-санітарного управління міністерства залізниць УНР Павла Губенка – його чекала всенародна слава улюбленця мільйонів читачів гумориста Остапа Вишні.
Микола Хвильовий висуває такі актуальні сьогодні гасла повернення до Європи, європейської орієнтації модерної української культури. Наголошує на тому, що рубати вікна в Європу українцям не треба, бо паростки західної культури завжди проростали тут органічно.
Прихильники модернізаційної моделі розвитку здобули очевидну перевагу, Хвильового підтримали чи не всі авторитетні українські письменники. Тоді до дискусії долучилися партійні ідеологи.
Більше за те, 1926 р. таємний обіжник (циркуляр. – Ред.) ГПУ УСРР “Про український сепаратизм” визнав небезпеку “культурної роботи” для самого існування більшовицького режиму. Мовляв, хоч “українські націоналісти” припинили відкриту боротьбу з радянською владою, але нової ідеології не прийняли.
І врешті, злякалися навіть у Москві: більшовицький вождь Йосип Сталін пише 26 квітня 1926 р. спеціального листа до очільника українських більшовиків Лазаря Кагановича з рішучим осудом позиції Миколи Хвильового, котрий, мовляв, кличе український народ “геть від Москви”.
Після цього цензура стала стократ пильнішою, треба було міняти тактику і вести складнішу гру. “Хвильовізм” стає політичним ярликом, і сам Микола Хвильовий береться розвінчувати “націоналістичний ухил” його імені.
Одним із головних ініціаторів українізації був Микола Скрипник – народний комісар юстиції, згодом – освіти Радянської України. У 1933 році він застрелився – невдовзі після Миколи Хвильового
Після заборони памфлетів він анонсує публікацію “любовного роману” “Вальдшнепи” (письменник, до речі, був пристрасним мисливцем). Насправді йшлося про текст, що його згодом назвуть “псевдонімом політичного памфлету”.
Любовна колізія, стосунки розчарованого революціонера, безґрунтовного романтика Дмитрія Карамазова та красуні Аглаї – це лише тло для все тих же гострих дискусій про українську незалежність.
Якраз Аглая, нащадок старовинного українського шляхетського роду, закликає відмовитися від комуністичних ілюзій та боротися з імперським гнітом.
Першу частину роману публікує журнал “Вапліте”, закінчення вже конфіскує цензура. Вилученого тексту досі не знайдено, ми знаємо лише переказаний сюжет, оскільки гранки тоді вкрали з друкарні і ними зачитувалися харківські студенти.
А далі вже починається одверте політичне цькування, судові процеси й арешти.
13 травня 1933 р. Микола Хвильовий застрелився у своїй квартирі в харківському письменницькому будинку “Слово”, лишивши записку, в якій назвав усе, що діялося, “розстрілом нашої ґенерації”.
Невдовзі застрелився в своєму робочому кабінеті нарком освіти Микола Скрипник.
Ім’я Хвильового стає забороненим.
1934 демонтували навіть пам’ятник Василеві Блакитному в Харкові – мертві теж ставали небезпечними.
Памфлети розповсюджували в самвидаві, легенда так чи так поширювалася.
Сконфіскована “Україна чи Малоросія?” пролежала в архіві більш як шість десятиліть, аби з’явитися друком 1991.
Детективний сюжет із пошуком другої частини “Вальдшнепів” розгортається і розгортається, доповнюючись неймовірними деталями.
Навіть могилу Хвильового зарівняли і, як водилося, влаштували “парк культури й відпочинку”.
Немає могили, немає пам’ятника, немає текстів… Здавалося б, усе збезвістилося безповоротно.
Наприкінці вісімдесятих виявилося, що в кількох харківських родинах збереглися, передані з покоління у покоління, плани, карти місцезнаходження поховання письменника.
Після втрати державності побутувала неприховано протестна фраза “Влада ваша, а земля наша”.
Вона означала вперту, непоступливу тактику малих справ, протистояння переможцям. Нарощувався культурний ґрунт, зберігалася культурна пам’ять. І тому позбавлену інтелектуального й духовного спадку “нову радянську людину” виплекати так і не вдалося.
Імперський проект “Малоросія” не зреалізувався. Постала таки Україна.
