Відправила чоловіку повідомлення, а потім так соромно стало: “Я бігав, ні, я літав на крилах, мов шaлений, коли прочитав есемеску”
– Квіточко… – усміхнулася. Давно її так ніхто не називав. Аж запахло весною серед похмурого зимового ранку.
Ліда працювала в дитсадку вихователькою. Дітей та свою роботу любила понад все у світі. Там, серед гамірливої малечі, вона була щасливою. Там знаходила любов і щирість, там гамувала свою душевну самоту…
Була Ліда красунею зроду. Вродливими були її мама та бабуся. Усі – русокосі, голубоокі, тонкостанні – хоч картини малюй з них. А як співали! Не одному парубкові той голос серце розкраяв. Доброю доля була і у мами, і в бабусі.
А ось Ліді не пощастило в особистому житті. А все із-за характеру норовливого. Знайшла собі хлопця в місті, де навчалася в педучилищі, знехтувавши щиро відданим коханням сусіда-односельця.
Жили вони окремо від Петрових батьків, але часто сварилися. І де й моду Ліда таку взяла – тільки щось не по її, то уже й не розмовляє з чоловіком. Спершу мовчанка кілька днів тривала, а потім і до місяця доходила. Вперті обоє. Ніхто першим не заговорить. Мов німі ходять по квартирі, наче чужі люди чи вороги закляті. Спочатку донька посередником була. А ось коли вона виросла і вийшла заміж, то вже не було кому їх мирити.
Ось і нинішнього тижня у них в хаті панувала тиша. Кожен жив сам по собі. Чоловік, який працював у банку, приходив з роботи, лягав на диван і дивився телевізор доти, поки й не засинав. Вечеряв він десь в кафе, а вдома, деколи на вечір, пив молоко з булочками, які для себе купував.
Ліда теж не вечеряла. Хіба що яблуко перехоплювала перед сном. Хліба в хаті не було, та й страви ніякої. Кухня сяяла чистотою, холодильник відпочивав. Такий порядок Ліду влаштовував. Тепер вона мала менше хатніх справ, додому після роботи не спішила. Ось тільки на душі було кепсько. Десь, в глибині, вона відчувала, що ще любить свого чоловіка, але це її злило.
А нині оце чуже «квіточко» весь день у вухах стоїть. Ліді так не хотілося, щоб її Петро хоч раз так назвав. Або квітку подарував. Замріялася. Згадалося, як кохала колись чоловіка, просто гuнула за ним. А тепер, наче щось стоїть в грyдях, якийсь клубок осоружний, що розділяє їх.
Ледве доробила до кінця зміни, вірніше двох змін, бо ж підробляла сьогодні на ясельній групі. Ці малюки півторарічні такі кумедні, а ностальгічного настрою не прогнали. Коли забирали останню дитину, тато Остапчика запропонував її підвезти додому. Ліда погодилася.
– Ось тут біля церкви станьте, – сказала, подякувавши. У храмі світилося.
– Піду помолюся, – вирішила, – може легше стане.
Засніженою доріжкою попрямувала на подвір’я храму. Її обігнала зграйка молодих дівчат, напевно студенток, які весело щебетали, наче пташки.
– Ти йому есемеску відправ, що хoчеш його до нестями, – долинуло до Лідиних вух. Її наче стpумом прошило. Вона зупинилася, дістала телефон. Знайшла чоловіків номер і відправила йому такі ж слова. Пішла до церкви. Довго молилася.
– Що я наробила? – думала.
– Чи ж з глузду з’їхала, – картала себе.
– Що мені зробилося? – не вірила сама собі, що таке втнула. Додому пленталася, мов побuта. Знала, що зараз буде осоромлена і знuщена. Відчинила двері. З кімнати долинула тиха музика. Пахло мандаринами і щастям. Горіли свічки.
– Я бігав, ні, я літав на крилах, мов шaлений, коли прочитав есемеску, – говорив Петро, цілуючи Ліду. – Я не вірю своїм очам, рідна, кохана моя. Я так люблю тебе, просто до нестями.
Пише - osoblyva.com
