«За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!». Замучена за Україну Ольга Басараб
Ольга Басараб народилась 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині в домі свого діда по матері Івана Стрільбицького, який майже 40 років був парохом с. Підгороддя. Її мати Савина походила з родини відомих священиків Стрільбицьких. Син о. Івана (дядько Ольги) був одружений із сестрою Євгена Коновальця – Олімпією. Батько Ольги Михайло Левицький був священиком у Щуровичах під Бродами. У родині було трійко діточок: старша сестра Іванна та молодший брат Северин.
Маленька Оля, а вона була дійсно маленького зросту, навіть дорослою мала 152 см, була неговіркою, тримала все в собі.
Здобувати освіту Ольга почала в німецькій школі монахинь у м. Вайсвассер на Шлезьку (Сілезія) після чотирьох класів якої – в ліцеї при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там Ольга познайомилася з майбутньою поеткою Наталією Левицькою, майбутньою дружиною Дмитра Донцова Марією Бачинською.
Коли Ользі було 13, помер батько, наступного року не стало діда Івана, на п’ятнадцятому році попрощалася з мамою. Доля сироти зблизила Левицьку з такою ж сиротою Стефанією Савицькою (потім Матчаковою), яка стала її близькою подругою до останніх днів.
Щоб утримати себе, Ольга мусила працювати – читала лекції в школі. Директорка інституту настоятелька Примівна любила Ольгу. Вона не була багатою людиною, але потай дала дівчині гроші на проїзд і «на перший час». Дівчина зібрала рештки батькової спадщини й разом із Марією Бачинською та Стефанією Савицькою подалася до Відня. Там закінчила однорічні торгові курси при державній торговельній академії (Гандельс-Академі).
Навчаючись на медичному факультеті Віденського Університету, вступила до студентського товариства «Січ», куди входили Дмитро Донцов, Остап Грицак.
Через рік повернулася в Україну, працювала вчителькою у торговельній школі в Тернополі, з 1911 року – в Земельному іпотечному банку у Львові.
Ольга не могла без громадсько-політичної діяльності: працювала в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті»; була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків. Її подруга Олена Степанів була командиром, Ольга – інструктором.
Щонеділі Левицька вела курси для неписьменних, водила сільських дівчат на денні вистави в театр. Там, на опері «Трубадур» Ольга познайомилася зі студентом політехніки Дмитром Басарабом. Високого стриманого блондина і маленьку жваву чорнявку поєднала музика Верді.
10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Молодята тішилися щастям, часто листувалися, при першій нагоді виривалися в оперу. Дмитро Басараб – випускник Львівської політехніки, інженер-машинобудівник незабаром був мобілізований. Ольга Басараб виїхала до форту Мальборжет в Альпах, де служив чоловік. Щойно Італія оголосила війну Австрії та Німеччині, Оля разом із цивільними залишила форт. А куди ж їхати? Галичина була окупована росіянами, тому повернулася до Відня. Навесні 1915 р. італійські війська оточили форт, під час першого обстрілу Дмитро загинув. Недописаний лист чоловіка, скривавлений одяг отримала 25-річна вдова. Що робити? Вирішила забути про чоловіків, заміжжя.
Хотіла записатися до січових стрільців, але Дмитро ще у Львові так заперечував проти цього. Молода вдова присвятила себе допомозі пораненим українським жовнірам, розкиданим по різних шпиталях Відня. За свою благодійну працю Ольга Левицька-Басараб була нагороджена 1917 року срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста – ерцгерцогом Францом Сальваторе.
На запрошення уряду УНР вона працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, згодом бухгалтером посольства ЗУНР у Відні. Володіючи кількома мовами, будучи глибоко ерудованою, Ольга Басараб могла спокійно жити на еміграції, але не змогла – у вересні 1920 року стала членом підпільної організації УВО. Згодом підпільниця стала особистою зв’язковою свого родича полковника Євгена Коновальця. Ольга повернулася до Львова, в умовах суворої конспірації співпрацювала з референтом розвідки УВО Осипом Думіним. Для прикриття заробляла на життя в бюро нафтової фірми, приватними лекціями з мов. Жила в режимі суворої економії, єдине, що могла дозволити – поїздки до опери у Відні, або до музеїв Швеції.
У Львові на вул. Виспянського, 34 Ольга разом із подругою Стефою Савицького винаймали житло. Польська поліція розшукувала комуністку Савицьку. Вони виявили усіх носіїв цього прізвища. Стефа ніякого відношення до комуністів не мала, але сусіда, професор Казімєж Сава, доніс на жінок. Дощової ночі 9 лютого 1924 р. польська поліція зробила обшук у всіх Савицьких міста. О шостій ранку на квартирі Ольги Басараб проводили обшук. Знайдені під час обшуку 19 аркушів документів УВО та агітаційна література стали причиною її арешту.
Їй ламали пальці, лляли воду у легені, закладали електричний дріт у вуха й пускали струм. Допити проводили кат-комісар Міхал Кайдан та аспірант Т. Смольницький, Ольга не зрадила нікого. Поліційний протокол був короткий: «Я відмовляюся від усяких зізнань», підпис оригінальний «Ольга Басараб».
Мученицька смерть наступила в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року. Уранці Ольгу знайшли повішеною на ґратах вікна камери № 7 львівської слідчої в’язниці на вул. Яховича №3. Розпустили чутку про самогубство жінки.
Поліція намагалася приховати смерть Ольги Басараб: приймали від родичів передачі для неї, таємно поховали. Та часопис польських комуністів «Трибуна люду» опублікував покази медсестри про огляд жінки, закатованої у брутальний спосіб. Під тиском львівської громади провели ексгумацію тіла, закопаного у братській могилі під чужим прізвищем. Виявлені сліди катувань на її тілі доказували, що 34-річну українку замордовано у польській катівні. Прощалися з Ольгою Басараб 26 лютого 1924 року на Янівському цвинтарі.
У її камері на стіні знайшли написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: Ольга Басараб народилась 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині в домі свого діда по матері Івана Стрільбицького, який майже 40 років був парохом с. Підгороддя. Її мати Савина походила з родини відомих священиків Стрільбицьких. Син о. Івана (дядько Ольги) був одружений із сестрою Євгена Коновальця – Олімпією. Батько Ольги Михайло Левицький був священиком у Щуровичах під Бродами. У родині було трійко діточок: старша сестра Іванна та молодший брат Северин.
Маленька Оля, а вона була дійсно маленького зросту, навіть дорослою мала 152 см, була неговіркою, тримала все в собі.
Здобувати освіту Ольга почала в німецькій школі монахинь у м. Вайсвассер на Шлезьку (Сілезія) після чотирьох класів якої – в ліцеї при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Там Ольга познайомилася з майбутньою поеткою Наталією Левицькою, майбутньою дружиною Дмитра Донцова Марією Бачинською.
Коли Ользі було 13, помер батько, наступного року не стало діда Івана, на п’ятнадцятому році попрощалася з мамою. Доля сироти зблизила Левицьку з такою ж сиротою Стефанією Савицькою (потім Матчаковою), яка стала її близькою подругою до останніх днів.
Щоб утримати себе, Ольга мусила працювати – читала лекції в школі. Директорка інституту настоятелька Примівна любила Ольгу. Вона не була багатою людиною, але потай дала дівчині гроші на проїзд і «на перший час». Дівчина зібрала рештки батькової спадщини й разом із Марією Бачинською та Стефанією Савицькою подалася до Відня. Там закінчила однорічні торгові курси при державній торговельній академії (Гандельс-Академі).
Навчаючись на медичному факультеті Віденського Університету, вступила до студентського товариства «Січ», куди входили Дмитро Донцов, Остап Грицак.
Через рік повернулася в Україну, працювала вчителькою у торговельній школі в Тернополі, з 1911 року – в Земельному іпотечному банку у Львові.
Ольга не могла без громадсько-політичної діяльності: працювала в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті»; була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків. Її подруга Олена Степанів була командиром, Ольга – інструктором.
Щонеділі Левицька вела курси для неписьменних, водила сільських дівчат на денні вистави в театр. Там, на опері «Трубадур» Ольга познайомилася зі студентом політехніки Дмитром Басарабом. Високого стриманого блондина і маленьку жваву чорнявку поєднала музика Верді.
10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Молодята тішилися щастям, часто листувалися, при першій нагоді виривалися в оперу. Дмитро Басараб – випускник Львівської політехніки, інженер-машинобудівник незабаром був мобілізований. Ольга Басараб виїхала до форту Мальборжет в Альпах, де служив чоловік. Щойно Італія оголосила війну Австрії та Німеччині, Оля разом із цивільними залишила форт. А куди ж їхати? Галичина була окупована росіянами, тому повернулася до Відня. Навесні 1915 р. італійські війська оточили форт, під час першого обстрілу Дмитро загинув. Недописаний лист чоловіка, скривавлений одяг отримала 25-річна вдова. Що робити? Вирішила забути про чоловіків, заміжжя. Хотіла записатися до січових стрільців, але Дмитро ще у Львові так заперечував проти цього.
Молода вдова присвятила себе допомозі пораненим українським жовнірам, розкиданим по різних шпиталях Відня. За свою благодійну працю Ольга Левицька-Басараб була нагороджена 1917 року срібною медаллю Червоного Хреста з військовим відзначенням, завіреним почесним головою Червоного Хреста – ерцгерцогом Францом Сальваторе.
На запрошення уряду УНР вона працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, згодом бухгалтером посольства ЗУНР у Відні. Володіючи кількома мовами, будучи глибоко ерудованою, Ольга Басараб могла спокійно жити на еміграції, але не змогла – у вересні 1920 року стала членом підпільної організації УВО. Згодом підпільниця стала особистою зв’язковою свого родича полковника Євгена Коновальця. Ольга повернулася до Львова, в умовах суворої конспірації співпрацювала з референтом розвідки УВО Осипом Думіним. Для прикриття заробляла на життя в бюро нафтової фірми, приватними лекціями з мов. Жила в режимі суворої економії, єдине, що могла дозволити – поїздки до опери у Відні, або до музеїв Швеції.
У Львові на вул. Виспянського, 34 Ольга разом із подругою Стефою Савицького винаймали житло. Польська поліція розшукувала комуністку Савицьку. Вони виявили усіх носіїв цього прізвища. Стефа ніякого відношення до комуністів не мала, але сусіда, професор Казімєж Сава, доніс на жінок. Дощової ночі 9 лютого 1924 р. польська поліція зробила обшук у всіх Савицьких міста. О шостій ранку на квартирі Ольги Басараб проводили обшук. Знайдені під час обшуку 19 аркушів документів УВО та агітаційна література стали причиною її арешту.
Їй ламали пальці, лляли воду у легені, закладали електричний дріт у вуха й пускали струм. Допити проводили кат-комісар Міхал Кайдан та аспірант Т.Смольницький, Ольга не зрадила нікого. Поліційний протокол був короткий: «Я відмовляюся від усяких зізнань», підпис оригінальний «Ольга Басараб».
Мученицька смерть наступила в ніч з 12 на 13 лютого 1924 року. Уранці Ольгу знайшли повішеною на ґратах вікна камери № 7 львівської слідчої в’язниці на вул. Яховича №3. Розпустили чутку про самогубство жінки.
Поліція намагалася приховати смерть Ольги Басараб: приймали від родичів передачі для неї, таємно поховали. Та часопис польських комуністів «Трибуна люду» опублікував покази медсестри про огляд жінки, закатованої у брутальний спосіб. Під тиском львівської громади провели ексгумацію тіла, закопаного у братській могилі під чужим прізвищем. Виявлені сліди катувань на її тілі доказували, що 34-річну українку замордовано у польській катівні. Прощалися з Ольгою Басараб 26 лютого 1924 року на Янівському цвинтарі.
У її камері на стіні знайшли написи: «Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».
