Все буде Україна

Був, значить, у Лізи син. Батько дитини навіть не почув від Лізи, що вона вaгiтна. Накивав він п’ятами – одразу ж, після кількох нічних побачень. Але на той час у Лізи була вже добра робота. Її поважали, бо була чудовим фахівцем. Вона працювала нотаріусом. Могла порадити, як вийти зі складною ситуації. Багатьох немічних врятувала від зазіхань пройдисвітів на їхню спадщину. Хоча могла б просто нажитися на їхній необізнаності. І допомогти тому, хто платить гроші.

А родичі, які переїхали в село, залишили їй квартиру в місті. Все складалося щасливо, коли б не Влад.

Ліза, коли дізналася про свою досить невчасну вaгiтність, спочатку злякалася. Потім тиждень проплакала. А потім ще кілька місяців нестерпно журилася. Бо на той час закоханий у неї Влад вже поміняв її на веселу подружку.

В Лізи практично не було часу на те, щоб вирішувати, що робити зі своєю вaгiтністю. Вона дні і ночі оплакувала Влада. А той ходив на вечірки, весело пuячив і навіть мав неприємності із міліцією. До неї був приязний. Але це була всього-навсього приязнь безтурботного пuяка, яки навіть не думає брати на себе відповідальність, не те, що ще й бути батьком.

Тому казати йому про майбутню дитину було б безглуздям. Влад хотів жити красиво і вільно. І сам був не проти, щоб із ним панькалися. І от у такій напрузі минули для Лізи шість місяців. Коли вона вже втомилася плакати, про вaгiтність думати було вже пізно. І тому Ліза народила хлопчика.

Батьки її не сварили, вони з покірністю сприйняли цей факт, бо не хотіли через сварки втратити свою єдину бідолашну дитину. Та й розуміли, в якому вона зараз стані. Їй самій потрібна допомога, підтримка.

Із матеріальними труднощами Ліза навіть не стикалася. Батьки допомагали їй в кілька разів більше, аніж раніше. Вони були заможними. І вже тепер ладні були своєму крихітному внуку подарувати ключі від машини. Не те, що купляти всілякий одяг, іграшки, виконувати будь яку його забаганку. Тому в цьому аспекті все було просто пречудово. Та була одна прикрість, яка все більше заважала цьому родинному затишку. І виправити її було дуже важко.

Малий все наполегливіше почав розпитувати про тата. Хто він? Де він зараз? Чому до них не приходить? Ліза згодом сама стрaшенно пожалкувала, що збрехала малому. Бо пізніше цю брехню вже ніяк не можна було вивести із його дитячої свідомості. Та й це було робити ризиковано. Адже малий міг після цього почати відчучуватися від матері, бабусі з дідусем.

Так от, Ліза сказала, що його батько льотчик. Його часто рaнять. Він у такі миті падає на землю. Але завжди залишається живим. Бо їх тато такий хоробрий і славний, що він, Михасик, може пишатися таким батьком.

І справді, малого це заспокоїло. В нього з’явилося нове заняття, яке займало все його життя, – пишатися татом.

Але однолітки почали Михайлика допікати. Мовляв, покажи вже нам свого тата. Бо у нас звичайні, а в тебе – льотчик.

Михась почав над цим напружено думати. І просто вимагав від матері показати всьому чесному люду їхнього хороброго тата.

Деколи доходило до таких істерик, що Ліза боялася, аби малий важко не захворів. Він кидався на підлогу, кричав, трусив у повітрі руками. І так могло тривати п’ятнадцять-двадцять хвилин. Такі приступи ставали все частішими.

На ці крики збігалися навіть сусіди. Вони вже стали скоса дивитися на Лізу. Може. Вона жoрстоко поводиться з своєю дитиною? Може зриває на малому злість за своє невлаштоване особисте життя? Ліза чекала, що от-от до неї завітає міліція або працівники соціальної служби.

А тим часом Ліза думала, де роздобути малому бодай щось схоже на батька. Влад завіявся у світи. Він уже встиг поміняти кілька дружин. А потім взагалі виїхав за кордон. Шукати його, а тим більше просити хоч трохи побути батьком для Михасика видавалося принизливим та малоймовірним.

Але життя вчинило по-своєму. Якось ввечері вони поверталися із дитсадка. У дворі побачили дивну істоту. Вона намагалася підвестися, але вже за три кроки летіла в кущі. Не встигла Ліза навіть розгледіти цього чоловіка як слід, як малий почав несамовито верещати:

– Тату! Тату! Нарешті ти до нас прийшов! Ти поpанений, правда? Я знав, що ти колись повернешся до нас назавжди! Чекай, хвилинку. Зараз ми тебе відведемо додому. Мама нагодує тебе теплим борщиком!.

Не знати, чи на бомжа так цілюще подіяла фраза про теплу їжу, чи його взагалі розчулило, що ним хтось зацікавився. Але він зробив кілька рішучих, хоча дуже невмілих кроків поряд із Михасем. До омріяного борща було зовсім недалеко. Михасик тягнув його за руки у під’їзд.

А Ліза у той час опускала очі від сорому, щоб її хтось із сусідів не побачив.

Довелося змиритися. Адже хтозна, яка в малого могла виникнути істерика, просто тут надворі, коли б Ліза сказала, що це якийсь n’яничка, а не його тато. Тоді б Лізі не залишалося нічого іншого, як міняти квартиру. Адже про неї із сином ходили б просто страхітливі чутки.

І тому Ліза повернула ключем і впустила цього збитошника у квартиру. Думала, гаразд, погодує його, а потім малому набридне вся ця історія. Так само, як дуже швидко набридають йому найдорожчі іграшки. Вона дуже на це сподівалася і тому запаслася неймовірним терпінням.

Михась одразу потягнув дивного гостя на кухню. Лізі нічого не залишалося, як погодувати бомжа смачним борщем. І якою радістю було для малого те, що він побачив кpoв на обличчі гостя.

«Мамо, нашого тата поpанили! Дивися!» – кричав малий. І справді його щока, та навіть губа, була розсічена. У рaні запеклися кpов та бруд.

Ліза принесла йод і почала лікувати цього невідомого. Було видно, що він дуже задоволений, що ним так переймаються. Треба ж такому статися! Дива бувають! Всього за якусь хвилину його доля розвернулася на всі 180 градусів.

Він навіть протверезів від такої несподіваної уваги до себе, якої, видно, вже хтозна-коли й не знав.

А потім малий став вимагати, щоб їх поpaнений тато викупався у ванній. Бо він, бачте, напевно, жив у землянці. Або ж був схоплений ворогом і дуже довго повз по цій холодній осінній землі. Мабуть, сотні тисяч кілометрів, якщо притримуватися філософії Михайлика.

Ліза навіть кліпнути не встигла, коли малий поволік бомжа у ванну. Вона гидливо запропонувала незнайомцю якийсь старий рушник, непомітно згребла дорогі шампуні, залишився одне тільки мило.

Поки бомж мився, Михась просто розквітав від щастя:

Ну, бачиш, мамочко, я знав, що тато обов’язково знайдеться. Навіть якщо він буде пopанений, він знайде дорогу додому і неодмінно повернеться до нас.

Щоправда, Михась був трохи збентежений тим, що мама не надто поділяє його захвату.

Це тому, що вона все ще не може у це повірити! – вирішив малий і літав по кімнатах, як пташка, не тямлячи себе від радості.

Потім він наказав, щоб тато спав із ним, у його дитячій кімнаті. Спочатку він запропонував, щоб так званий батько розповів йому все-все про своє хоробре життя. Але потім змилостивився. Сказав, що батько дуже втомлений і йому треба дуже добре виспатися.

Але й Ліда була приголомшена. Минуло всього кілька годин від початку цієї дивної події. А бомж змінювався на очах. Коли він помився, Ліза побачила гарного чоловіка із трохи сумними очима. Він дуже цікаво розмовляв із її сином. Він знав англійську та німецьку. Причому, Ліза, яка теж вивчала ці мови, одразу зрозуміла, що ці знання не шкільні і не випадкові, справді пристойні.

«Ну й бомжі пішли!» – заусміхалася жінка.

Хоча було видно, що й їхній гість трохи спантеличений тим, що сталося. Але вже зрозумів, що має виконувати якусь відведену йому роль. Із цим він справді справлявся на відмінно. Жодного разу не виказав себе.

А вранці малий не хотів іти в садочок. Пішов він тільки після того, як бомж пообіцяв, що ввечері вони зустрінуться.

Ліза та незнайомець відвезли малого вранці разом до садочка. А опісля бомж знічено сказав Лізі:

– Ради Бога, пробачте мені! Я навіть не знаю, як мені поводитися? Це так складно, що ви навіть уявити не може. Та й y мене не було власних дітей. У мене зовсім немає досвіду. Я б дуже хотів зникнути і більше не появлятися у вашому житті. Якщо ви мені це дозволите.

-Ні! – заперечила Ліза. – Михась може захворіти, якщо зрозуміє, що ви – не його тато. Як вас, до речі, звати?

– Дмитро. Три роки тому розлучився з жінкою. І ось запив. Самому гидко. Коли б не нинішній випадок, взагалі б не поважав себе. Ви навіть не знаєте, який подарунок мені зробили. Я подивився на життя по-іншому. Так захотілося все почати спочатку. Я неодмінно це зроблю.

Цей вечір пройшов ще цікавіше. Дмитро справді робив макети різних літаків. І цим дуже втішив малого.

А от наступного дня він заявив Лізі:

– Скажіть, що я пішов на завдання, чи що. Я не можу більше брехати. Кожної хвилини переживаю, що спалю себе.

– Ага, як льотчик, – лукаво посміхнулася Ліза.

– Мабуть, що так, – погодився гість.

Вони розсміялися. Цей вечір був одним із найчарівніших за останні роки. Вони довго сміялися, жартували, навперебій розказували цікаві, і, що гріха таїти, деколи просто вигадані історії.

Але з легкістю пробачали одне одному цю маленьку брехню. Бо стати татом всього за кілька діб – це, знаєте, нелегка справа.

А потім Дмитро потягнувся, щоб Лізу поцілувати. Це сталося несподівано. Проте якось природно. Начебто вони зналися вже десятки років.

А от малий не здивувався. Він якраз неймовірно зрадів, що батьки нарешті знайшли спільну мову. Нарешті у них справжня сім’я, про яку він так довго мріяв. Більшого він собі і не бажав.

Та й це ще не все. Наступної неділі Михась побажав запростити своїх доблесних товаришів із дитсадочку, щоб вони нарешті побачили його красивого, давно обіцяного тата.

Довелося виконати і цю забаганку. Недільне свято вийшло у них на славу. Дмитро робив макети літаків і вони вирізали їх із звичайної газети. Вся дитяча кімната перетворилася за кілька годин на суцільний аеродром.

Михась просто сяяв від гордощів. Адже всі його маленькі приятелі визнали, що в нього таки справді найкращий тато!

А наступної неділі Михася забрали до себе Лізині батьки.

– То я, той, піду! – запропонував Дмитро. – Хоча, коли б мені дозволили увійти у роль не тільки батька, а й чоловіка, – ось так несподівано і таємниче нічний гість освідчився Лізі у коханні.

Тож через два дні, коли приїхав Михасик, вони вирішили одружитися. Хоч це рішення було несподіваним, Лізині батьки прийняли Дмитра, як сина. А мама крадькома дочці якось навіть сказала:

– Знаєш, він куди кращий, як той твій гультяй Влад, набачилася б ти із ним горя. Може, це якраз і є твоя доля.

Вже п’ять років живуть вони разом. І досі Михась не знає, що це не його батько. Він із Дмитром – друзі-нерозлийвода.

Але треба ж такому статися, одного разу приїхав Влад. Стовбичив довго біля під’їзду, очікуючи, коли з’явиться Ліза. І от, коли вони всі разом із гостювання поверталися, він навіть зрадів. Він одразу впізнав Лізу, намагався поговорити. Але потмі помітив біля неї іншого чоловіка, та ще й дитину.

Але Ліза одразу на його привітання сказала:

– А, вам не сюди. Це наступний будинок. Нічого, буває!

Ошелешеному Владу нічого не залишалося, як повернутися й піти. Михась навіть не встиг зрозуміти, що це за чоловік насправді і чого йому від них треба. Вона до цих пір йому нічого про той випадок не пояснила

Пишу це не тільки для того, аби розповісти незвичайну сімейну історію. А ще й для того, щоб сказати: життя ніколи не закінчується. Що б не сталося, ніколи не думайте, що ви програли.

Бо хтозна, коли дуже важко, нестерпно і безвихідно, може, це насправді є початком нового для вас життя. Щоправда, цей початок може бути настільки несподіваним, що злякає вас. Тому ніколи не сумуйте і не думайте про погане.

Життя знає, як полагодити все, що вийшло з ладу. Потрібні тільки терпіння, час, ваше бажання, та ще велика довіра.